Твори в 4-х томах. Том 3

Гомес назвав головний консервативно-католицький орган, що виходив у Мадріді до початку війни.

— Не забувай, що я вищий посадою і що мій рапорт про тебе може мати певну вагу, — сказав офіцер, не дивлячись на нього. — Я ніколи не читав «Ель дебате». Не зводь на мене наклепу.

— Ну звичайно. Ти ж читав «АБЦ» [126]— сказав Гомес. — Армія гниє від таких, як ти. Від таких кадровиків, як ти. Але ми покладемо цьому край. Неуки й циніки вставляють нам палиці в Колеса. Та перших ми навчимо, а других винищимо.

— «Вичистимо» — ось правильне слово, — сказав офіцер, все ще не зводячи очей. — Отут пишуть, що твої славнозвісні росіяни іще декого в себе вичистили. Там зараз прочищають краще, ніж англійська сіль.

— Будь-яке слово підійде, — запально сказав Гомес. — Будь-яке слово, аби лиш ліквідувати таких, як ти.

— Ліквідувати, — бридливо сказав офіцер, ніби звертаючись сам до себе. — Ось іще одне нове слівце, чуже для іспанської мови.

— Ну, то розстріляти, — сказав Гомес. — Це вже слово з іспанської мови. Тепер зрозумів?

Зрозумів, чоловіче, але не треба так кричати. Тут, у штабі бригади, сплять ще кілька чоловік, крім підполковника, і твоя запальність дратує мене. Ось чому я завжди голюся сам. Не люблю розмов.

Гомес подивився на Андреса й похитав головою. Його очі блищали тим вологим блиском, що з’являється від люті й ненависті. Але він тільки похитав головою й нічого не сказав, приберігаючи все це на майбутнє. За ті півтора року, протягом яких він встиг стати командиром батальйону в Сьєррі, його пам'ять зібрала багато такого, але тепер, коли до кімнати ввійшов підполковник у самій піжамі, Гомес виструнчився й віддав йому честь.

Підполковник Міранда, низенький чоловічок із землистим обличчям, прослужив в армії все своє життя, розладнав своє родинне щастя і втратив любов дружини, що залишалася в Мадріді, поки він розладнував свій шлунок у Марокко. Він став республіканцем, коли переконався, що розлучення домогтися не зможе (про вилікування шлунка взагалі не могло бути мови), і громадянську війну розпочав у чині підполковника. Він мав тільки одне бажання: закінчити війну в тому ж чині. Підполковник добре провів оборону Сьєрри і хотів би, щоб його й надалі залишили там на той випадок, коли знову доведеться оборонятися. На війні він почував себе набагато краще, мабуть, через те, що менше їв м’яса. Він мав із собою великий запас двовуглекислої соди, вечорами попивав віскі, його двадцятитрьохрічна коханка чекала дитину, як майже всі дівчата, що почали службу як milicianas у липні минулого року, — і ось він увійшов до кімнати, кивнув головою у відповідь на привітання Гомеса і простяг йому руку.

— Ти в якій справі, Гомесе? — запитав він, а тоді, звертаючись до офіцера за столом, який був начальником оперативного відділу в його штабі, сказав: — Пепе, дай мені, будь ласка, закурити.

Гомес показав йому документ Андреса й пакет. Підполковник швидко глянув на заИгосоМиЫо, потім на Андреса, кивнув йому головою, всміхнувся і з жадібною цікавістю оглянув пакет. Він помацав печатку, натиснув на неї вказівним пальцем, тоді повернув перепустку й пакет Андресові.