Твори в 4-х томах. Том 3

Роберт Джордан не почував себе таким молодим, ще відколи він їхав поїздом із Ред-Лоджа до Біллінгса, а в Біллінгсі мала бути пересадка; він тоді вперше виїжджав до школи. Він боявся їхати і не хотів, щоб будь-хто здогадався про те, і на станції, за хвилину до того, як провідник узяв його валізу з платформи, він хотів уже ступити на нижню приступку вагона, але в ту мить батько поцілував його на прощання і сказав: «Помагай нам боже, поки ми з тобою будемо в розлуці». Його батько був дуже побожний і сказав це щиро й просто. Але вуса в нього були мокрі, і в очах стояли сльози, і Роберта Джордана так усе це збентежило — повиті сльозою молитовні слова й прощальний батьків поцілунок, — що він раптом відчув себе набагато старшим за батька, і йому стало так шкода його, що він насилу міг те стерпіти.

Поїзд рушив, а він і далі стояв на відкритій площадці заднього вагона і дивився, як станція і водогінна вежа все меншають і меншають, — ось вони вже зовсім маленькі, ніби іграшкові,— а рейки, перетяті шпалами, поволі збігаються в одну точку під розмірене стукотіння коліс, які везли його в невідоме.

Гальмівник сказав: «Батькові, видно, важко було розлучатися з тобою, Бобе». — «Так», — відказав він, дивлячись на зарості полину вздовж колії, між телеграфними стовпами й курною дорогою, що бігла поряд. Він дивився, чи не пурхне десь куріпка.

«А тобі не хочеться їхати до школи?» — «Ні, хочеться», — сказав він щиро. Якби він сказав це раніше, це була б неправда, але в ту хвилину це була правда, і, прощаючись із Марією, він знову почував себе зовсім молодим, як тоді, перед відходом поїзда. Тепер він почував себе надто молодим і незграбним, і він прощався з Марією, наче школяр із дівчиною на ганку, не знаючи, поцілувати її чи ні. А потім він збагнув, що ту ніяковість навіює йому не прощання. Вона — від тієї зустрічі, яка ще буде. Прощання — то лише частка тієї ніяковості, що сповнювала його від думки про майбутню зустріч.

Знову в тебе починається, сказав він сам до себе. Але я гадаю, не знайдеться людини, яка б не почувала себе надто молодою для цього. Він не хотів називати цього так, як слід було назвати. Облиш, сказав він сам До себе. Тобі ще рано впадати в дитинство.

— До побачення, guapa, — сказав він. — До побачення, зайчику.

— До побачення, мій Роберто, — мовила вона, і він відійшов туди, де стояли Ансельмо й Агустін, і сказав: — Vamonos.

Ансельмо підняв важкого рюкзака. Агустін, що взяв усе на плечі ще в печері, стояв, прихилившись до дерева, і з-за його спини над мішком стирчало дуло кулемета.

— Гаразд, — сказав він. — Vdmonos.

Всі троє рушили схилом униз.

— Buena suerte, доне Роберто, — мовив Фернандо, коли вони пройшли повз нього між деревами. Фернандо сндів навпочіпки за кілька кроків від того місця, де вони проходили, але сказав він це дуже поважно.

— Тобі теж Buena suerte, Фернандо, — сказав Роберт Джордан.

— І в тому, що ти оце робиш, — сказав Агустін.

— Дякую, доне Роберто, — мовив Фернандо, не звернувши уваги на Агустіна.

— Це не людина, а чудо, Ingles, — шепнув Агустін.

— Це правда, — сказав Роберт Джордан. — Тобі допомогти? Ти навантажений, як биндюг.