Твори в 4-х томах. Том 3

— Але ж, Пабло, — почав Фернандо. Він ще підбирав хлібом м'ясну підливу зі своєї миски, його кишені були напхані гранатами, через плече висів патронташ. — Хіба ти не віриш, що операція завершиться вдало? Позавчора ти казав, що певен цього.

— Дай йому ще м'яса, — злісно сказала Пілар Марії. Потім вона глянула на Пабло, і очі її потеплішали. — Отже, ти повернувся, га?

— Атож, жінко, — сказав Пабло.

— Ну що ж, ласкаво просимо, — сказала йому Пілар. — Я не вірила, що ти зовсім пустився берега, хоч воно й скидалося на те.

— Після того, що я вчинив, мені було дуже важко самому, аж несила терпіти, — спокійно сказав їй Пабло.

— Несила терпіти, — передражнила його Пілар. — Та ти такого й чверть години не витерпиш.

— Не кепкуй з мене, жінко. Адже я повернувся.

— І ласкаво просимо, — повторила вона. — Я вже це сказала, ти хіба не чув? Випий кави, й нумо збиратися. Мене вже нудить від цих комедій.

— Це кава? — спитав Пабло.

— Звісно, кава, — відказав Фернандо.

— Дай мені трохи, Маріє,— попросив Пабло. — Ну, як ти? — Він глянув на неї.

— Добре, — відповіла Марія й подала йому чашку кави. — Хочеш м’яса?

Пабло похитав головою.

— No me gusta estai solo, — пояснював він далі, звертаючись до Пілар так, ніби нікого більше там не було. — Не люблю я залишатись на самоті. Вчора я цілий день їздив сам, але не почував себе самотнім, бо то ж було для загального добра. Та зате вночі! Hombre! Qué mal lo pasél[121]

— Твій знаменитий попередник, Іуда Іскаріот, повісився, — сказала Пілар.

— Не треба казати такого, жінко, — сказав Пабло. — Хіба ти не бачиш? Адже я повернувся. Не треба говорити про Іуду, і взагалі не треба про це. Я ж повернувся.

— Що то за люди, яких ти привів? — запитала його Пілар. — Чи варто було їх приводити?

— Son buenos[122],— сказав Пабло. Він зважився глянути Пілар в очі, потім відвернувся знову. — Buenos у bobos. Добрі й дурні. Готові йти на смерть і все таке. A tu gusto. Якраз на твій смак. Ти таких любиш.

Пабло знову подивився Пілар в очі й цього разу вже не відвернувся. Він дивився на неї, не моргаючи своїми запаленими свинячими очицями.

— Ех, ти, — сказала вона, і лагідність знову забриніла в її хрипкому голосі.— Ех, ти. Певно, як у людини вже щось було, то трохи того залишається в неї назавжди.

— Listo[123],— сказав Пабло, твердо дивлячись їй в обличчя. — Хоч би що цей день приніс — я на все готовий.

— Здається, ти й справді повернувся, — сказала йому Пілар. — Здається, що так. Але далеко ж ти від нас відходив.

— Дай мені ковтнути ще раз із твоєї пляшки, — сказав Пабло Робертові Джордану. — І рушаймо.