Твори в 4-х томах. Том 3

— Добре, — сказав старий і кивнув головою. — Поки що дуже добре. — Він простяг уперед руку. — Дивися, — сказав він і усміхнувся. Його рука не тремтіла.

— Bueno, у que? [119] — сказав йому Роберт Джордан. — Я теж можу удержати всю руку, щоб не тремтіла. А от давай одного пальця.

Ансельмо простяг пальця. Палець тремтів. Старий подивився на Роберта Джордана й похитав головою.

— У мене теж, — Роберт Джордан показав. — Завжди. Це природна річ.

— А в мене цього не буває,— сказав Фернандо. Він виставив наперед вказівного пальця правої руки. Потім лівої.

— А плюнути ти можеш? — запитав його Агустін і підморгнув Робертові Джордану.

Фернандо відхаркнувся й гордо плюнув на долівку печери, потім розтер слину ногою.

— Ти, брудний муле, — сказала йому Пілар. — Плював би у вогонь, якщо вже хочеш похвалитися своєю відвагою.

— Я б ніколи не плював на долівку, Пілар, якби ми не йшли звідси назавжди, — поважно промовив Фернандо.

— Сьогодні вважай, куди плюєш, — відповіла йому Пілар. — Бо можеш плюнути в таке місце, з якого не виберешся.

— От чорна кішка, — всміхнувся Агустін. Нервове напруження давалося взнаки, і хоч він і жартував, проте відчував те саме, що й усі.

— Це я жартома, — сказала Пілар.

— Я теж, — сказав Агустін. — Але me cago en la leche [120], я буду радий, коли воно вже розпочнеться.

— А де циган? — запитав Роберт Джордан в Еладіо.

— При конях, — сказав Еладіо. — Його видно звідси — з виходу.

— А як він?

Еладіо всміхнувся.

— Страшенно боїться, — сказав він. Йому ставало спокійніше на душі, коли він говорив про чужий страх.

— Слухай, Inglés… — почала Пілар.

Роберт Джордан глянув на неї і раптом побачив, що вона розтулила рота й дивиться так, ніби не вірить власним очам. Він рвучко обернувся до входу в печеру й схопився за пістолет. Там, притримуючи попону однією рукою, з автоматом, що стирчав із-за плеча, стояв Пабло — низький, кремезний, зарослий — і його маленькі з червоними повіками очиці дивилися вперед, ні на кому не спиняючись.

— Ти… — не вірячи сама собі, сказала Пілар. — Ти…

— Я, — рівним голосом сказав Пабло. Він увійшов до печери. — Hola, Inglés, — сказав він. — Я привів п'ятьох із загонів Еліаса й Алехандро. Вони там, нагорі, з кіньми.

— А підривна машинка, а детонатори? — сказав Роберт Джордан. — А інше спорядження?

— Я кинув усе зі скелі в річку, — сказав Пабло, як і раніше ні на кого не дивлячись. — Але замість тієї машинки можна використати гранати, я все це обміркував.

— Я теж, — сказав Роберт Джордан.

— У вас є що-небудь випити? — втомлено спитав Пабло.

Роберт Джордан простяг йому свою флягу, і він кілька разів швидко ковтнув, потім витер рота рукою.

— Що з тобою коїться? — спитала Пілар.

— Nada, — сказав Пабло, ще раз витираючи рота. — Нічого. Я повернувся.

— А все ж таки що з тобою?

— Нічого. Була хвилина слабкості. Я пішов, а тепер ось повернувся. — Він обернувся до Роберта Джордана. — En el tondo no soy cobarde, — сказав він. — Десь на споді я не боягуз.