Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Хто ж це був? — спитав, піт витираючи з лоба, Філіпп.
— Михайлик… — тихо мовила дівчина.
Вона й побачити його не встигла, але певна була, що то він.
А Кохайлик, ніби й не сталось пригоди, бо така вже то була неспокійна клечальна ніч, ішов далі та далі, никаючи, місця собі в цім чудовім світі шукаючи, ішов, ніби й не настрахався нітрішки, як і завше, коли, бувало, просив товаришів: «Налякайте мене, розсердіть мене, насмішіть мене…» — хоч те нікому й не щастило, бо ж досі він бував сердитий тільки до роботи…
Ще зранку (розгулявся ж, як теля, що зірвалося з припони, бо з тої хвилини, як заорав у рівчак носом, джмелі в голові не вгамовувались) не облишало його почуття такого польоту, що, коли б матінка знала, як високо її синок залітає, не спала б оце зараз у ковалевій коморі…
Соколині очі блищали в пітьмі небезпечним вогнем, і вперта складка біля нижньої губи, і той безнастанний політ — усе це свідчило, що протягом одного-однісінького дня з хлопчини вийшов парубок, котрий сьогодні зранку на базарі кидав очима межи дівчима, а зараз одну тільки дівчину, до якої й сподівання нема будь-коли доступитися, одну тільки дівчину не проміняв би він на всіх дівчат України, бо, як це з’ясувалось нині, кращої дівки в світі нема від тої панни Подолянки, і він поспішав униз, до міста, і все в ньому співало: настає ж такий час, коли соловей не співати не може.
Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати, а тоді вже й не чути.
Соловейко тьохкає, поки дітей не виведе, тож і Михайликові співати схотілось, парубкові, поки дітей не вивів, — от він і сам не стямився, як замугикав стиха та й подався, мов той снохода, вниз до міста, шляху не вибираючи, але зразу не вхопив тропи і трішки поблукав, поки знайшов дорогу з вишгороду…
Аж тут і пізній місяць виплив з-поза обрію на перистих хмаринах, на продраних небесних пуховиках, блиснула лихим синім вогнем ріка Рубайло, і все довкола раптом засвітилось таким сяйвом, печальним і тихим, що завидніло навкруги неначе вдень, бо все ж там було біле.
Цвіли сади, біліючи у веснянім буянні, — бо все цвіло того року чомусь надто пізно, аж на зелені свята.
Цвіли бузина та калина, мов шапками снігу повкривані, сяяла проти місяця журлива черемха, хоч вони, може, всі ті кущі й дерева, і не цвітуть ніколи в один і той самий день, але ж тої весни вони чомусь цвіли разом, та це не дивувало Михайлика, і пелюстки весільних квітів України, осипаючись, білою метелицею вихорились над землею та й по всьому місту, і на Соборному майдані, куди ноги самі несли його, ближче до архієрейського дому, де світили стовбурами цнотливі берези, та й штахети березові біліли скрізь нечухраною корою, та й білі сорочки парубків з дівчатами, що непорушно й без пари з уст завмирали в тих білих кущах, і все там світилося й сяяло, не тільки відбиваючи срібні скалки місяця, а й променіло своїм власним світлом, тихе сяйво красуні України, яка в ту мить співала там голосом якоїсь сумовитої дівчини:
— Якби мені крилечка, солов’їні очі, полетіла б у дорогу темненької ночі…
Він розумів її, Михайлик, ту незриму співачку, сховану в безкраїх, по-нічному таємничих заростях калини, бо він і сам летів уперед і вперед.
Несли вони його, уявні крила, а не звичайнісіньке пір’я, крила, що виросли закоханому за плечима, несли вони його до саду вишневого, до двоповерхового дому єпископа, до того, либонь, вікна, де хлопець бачив удень Ярину Подолянку.
Він навіть не думав про небезпечність свого польоту.
По вулицях походжала козацька сторожа, перегукувались круг міста вартові:
— Пугу-пугу?!
— Козак з Лугу!
— Чату-у-у-ую!
— Та чу-у-у-ую!
Сновигали по всіх закутках і навіжені дівчата з невгамовного загону сотника Лукії.
Стерегли своїх любасок і закохані парубки.
Михайлик і сам був закоханий, і тільки тому так щастило парубкові, і він ішов далі та далі, безкарно пробираючись до Соборного майдану, і ніхто його не перейняв, ніхто не зачепив сторонського, який невідомо за чим тиняється серед ночі в чужому ще для нього місті, ніхто не схопив одчайдушного, бо закоханим і дурням завше таланить і щастить.