Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
На радощах постарілий Шуйський низько кланявся за таку милість Дмитрію Івановичу — чи не колінкував перед ним. Ще й руку поцілував цареві, запевнивши останнього, що він таку милість не забуде, подався щасливий та збадьорений. Готувати — з власної ініціативи змову проти свого благодійника (невже й справді руська душа загадкова, як про те торочать чи не одне століття?), а заодно й женитися.
Нарешті женитися.
Але спершу вирішив зайнятися змовою — так своєрідно віддячував своєму рятівникові.
Людина з’явилася на Землі, за найновішими даними, понад два мільйони років тому. Приблизно 200—150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська», а приблизно 100—40 тисяч років тому з’явилися наші далекі предки — хомо сапієнси, люди розумні.
Тоді й з’явився матріархат, споріднені роди почали об’єднуватися в племена (патріархат з’явиться пізніше), зародилися релігійні вірування, різні звичаї, мистецтво (найдавніші вірування — тотемізм, анімізм, магія), тоді почали творитися казки та міфи.
Родові громади розпадалися на окремі сім’ї.
Почалося приручення диких тварин (хоча б собаки), було винайдено лук і стріли. Зрештою, з’явилося землеробство та скотарство, люди почали переходити до осілого способу життя.
Приблизно п’ять тисяч років до н. е. заходилися оброблювати мідь.
Перша писемність виникла 4—5,5 тисяч років тому до н. е.
Від Різдва Христового — як пишуться ці рядки — минуло 2008 років.
Тоді ж, з появою хомо сапієнса (чи й на пізній стадії неандертальського життя), з’явилася любов. Можливо, спершу якісь почуття, схожі на взаємну симпатію. А разом з любов’ю (а може, й раніше) з’явилася вона. Зрада. Перехід на бік ворога, віроломство, порушення вірності у коханні, дружбі. Відмовлення від своїх переконань, поглядів тощо. І звичайно ж віддячування за добро, тобі зроблене, — злом.
І звідтоді зрада вірно і... незрадливо служить людству. Це любов може зникнути. Дружба розпадеться, а зрада ніколи не залишить суспільство хомо сапієнс, вона як тінь. Всюди, у яке століття не заглянь, у яку епоху чи суспільство (незалежно, примітивне чи високоцивілізоване — все одно), вона, зрада, вічна і невмирущо-незнищима. Можна б сказати, що безсмертна. Всі її ненавидять, але чи не всі при потребі вдаються до її послуг. Тож у кожного хомо сапієнса є — має, має бути! — свій персональний зрадник! Той, хто неодмінно тебе при нагоді зрадить, відступиться від тебе, ще й нацькує на тебе недоброзичливців, опорочить тебе, розтопче. Однаково — хоч у простих смертних, хоч у богів.
Самому Господу Ісусу Христу, як ми знаємо із Святого Письма, не вдалося уникнути зради. І скільки там у нього було апостолів — усього дванадцять. Але й серед них знайшовся Іуда Іскаріот (виходить, один зрадник припадає на товариство з дванадцяти душ?), який усього лише за 30 срібняків продав свого Господа. А що нам, простим, і, ніде правди діти, грішним? Серед нас зрадники плодяться чи не один до одного.
Аж незручно вже повторювати відому істину, що за тисячоліття всім вже добряче оскому набила: твори добро ближньому. Принаймні, за виявлене тобі кимось добро не віддячуй злом.
Але... Як з’явилася людина розумна, наукою велемовно прозвана хомо сапієнсом, 100—40 тисяч років тому, так і з’явилася зрада. Так і віддячує вона ці 100—40 тисяч років ближньому своєю... гм-гм... увагою — у відповідь на його добро.
Чи така вже порода людей?
А боротися з цим... Безнадійно. Зрада була, є і буде — покіль на планеті Земля існуватиме рід людський, і з цим неможливо боротися (можна скільки завгодно приймати закони: «Громадяни! Не зраджуйте один одного!» — дарма) і побороти її, зраду, яка приросла до людини, як до неї приростає власна шкура, просто неможливо.
Знайшовся свій Іуда Іскаріот і в оточенні царя Дмитрія, в ролі якого виступив знатний боярин князь Василій Шуйський. Охоче і цілком добровільно і без будь-якої принуки. Той боярин і князь, якого Дмитрій по доброті своїй душевній врятував від смертної кари, простив його, наблизив до себе і який, покаявшись за вчинене, подякував за виявлену йому доброту і невзабарі віддячив чорною невдячністю. Своєму рятівникові і благодійнику. Ще й відправив його, рятівника свого і благодійника, на загибель...
Окрилений царською милістю, боярин князь Шуйський подався од Дмитрія Івановича — готувати проти нього змову. А заодно і своє запізніле весілля, хоч у 53 роки, а таки вирішив обзавестися «зазнобушкою» і взагалі — сім’єю.