Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Важливу роль у розвитку давньоруського суспільного ладу, про що йшлося вище, відігравало загальноруське законодавство. На відміну від деяких феодально-роздроблених держав Західної Європи (наприклад, Німеччини), де у кожному князівстві діяли свої закони, в Давній Русі XI—XIII ст. був єдиний юридичний кодекс судово-правових норм, який мав однакову силу в усіх землях. Характерно, Що тривалий процес складання тексту «Руської Правди» (розширена редакція «Руської Правди») повністю завершився на другому етапі історичного розвитку Русі. В ньому відбилися всі найважливіші сторони економічного і суспільно-політичного життя країни — розвиток феодальної власності на землю, помісно-вотчинна система управління, правове становище різних категорій залежного населення, розвиток торгівлі й обмеження лихварства, соціальна боротьба, заборона кровної помсти та ін. Стрункість і продуманість законоположень «Руської Правди» свідчить про високий рівень юридичної думки на Русі. Не випадково цей законодавчий звід набув загальноруського значення і мав юридичну силу майже до XV ст.
Важливою суспільною структурою на Русі була церква. Церковна організація нагадувала світську. Очолював церкву митрополит Київський і всієї Русі, якого призначав патріарх константинопольський або великий князь київський-з подальшим затвердженням його собором руських єпископів. Єпархіями, які у XII—XIII ст. територіально наближались до князівств, управляли єпископи. Вони відбирались місцевими князями переважно з київського духовенства і затверджувались київським митрополитом. Важливою складовою частиною церковної організації були монастирі, що розміщувались у великих містах і за їх-межами. У XI—XIII ст. монастирі стали ще й великими землевласниками. Вони володіли містами і селами, залежними селянами й великими земельними угіддями. Крім того, в монастирях розвивались ремесло і торгівля. Церква брала активну участь у суспільно-політичному житті Русі.
Активізація суспільно-політичного життя Русі періоду феодальної роздробленості пробуджувала почуття загальнонародної єдності, що відбилось у численних літописах і літературних творах — від «Повчання» Мономаха до «Слова про погибель землі Руської». У своєму патріотичному ставленні до Руської землі літописці й публіцисти піднімались до розуміння загальноруських інтересів. Багато в чому вони відбивали почуття і настрої народних мас Русі. Етнічний розвиток Русі XII—XIII ст. йшов шляхом подальшої консолідації, в основі якої лежали усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність міцних економічних зв’язків. Якщо на першому етапі існування Давньої Русі силою, яка сприяла етнічному зближенню східного слов’янства, була держава, то на другому — давньоруський народ сам став однією з найважливіших умов державної єдності.
Незважаючи на політичну роздробленість Русі і зростання обласних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалась самобутня, єдина в своїй основі, руська культура. Відмінності переважно були суто зовнішніми, а єдність спиралася на глибокі основи творчості трудових мас. Характерно, що матеріальна культура Русі XII—XIII ст. стала єдиною. Причому єдність простежується не лише у широкому асортименті виробів міського і сільського ремесла, а й у будівництві жител і навіть в кам’яній архітектурі. Поступальний розвиток давньоруських міст як центрів вищих культурних цінностей народу свідчив про надзвичайну силу у суспільстві доцентрових тенденцій. На Русі склався єдиний (за винятком деяких локальних відмінностей) народний стиль культури, який став основою формування споріднених національних культур українського, російського і білоруського народів.
Рис. 14. Галицька, Волинська і Київська землі.
Політичне життя Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувалося постійною конфронтацією тенденції до єдності давньоруських земель з тенденцією до їх політичного дроблення. Напружена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань відбувалася на ґрунті відставання тієї чи іншої програми загальноруської єдності. Традиційним центром цілісності Русі виступав Київ, навколо якого тривала боротьба претендентів за старшинство; з часом поряд з Києвом висунулись нові об’єднавчі центри — Чернігів, Володимир-на-Клязьмі, Галич.