Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Згідно з Б. О. Рибаковим, політичне суперництво окремих князівських династій Русі близько середини XII ст. викликало до життя систему дуумвірату — співправління на київському столі князів двох князівських родів, які не хотіли поступатися першістю одним одному. Співправління князів-дуумвірів відіграло позитивну роль в історії Південної Русі, оскільки значно пом’якшувало гостроту князівських міжусобиць і сприяло об’єднанню сил для боротьби з половцями. Князі-співправителі, за якими постійно стояли Смоленське князівство чи Волинь, чернігово-сіверські чи володимиро-суздальські землі, міцно зв’язували Південну Русь з іншими районами держави.
Рис. 15. Чернігівська і Переяславська землі.
Вивчення основних інститутів державної влади на Русі (собор, рада, снем, віче, ряд), а також різних форм залежності та князівського суду показує, що члени правлячого князівського роду (які, за висловом літописця, були «єдиного деда внуци») перебували у тісному взаємозв’язку завдяки складній системі васально-ієрархічних відносин.
У XI — на початку XIII ст. на політичній карті Русі виникло близько 15 великих феодальних князівств, з яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке — знаходились у межах сучасної території України. У другій половині XII—XIII ст. процес подальшого політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Кожне князівство мало велику кількість невеликих князівств-васалів.
Поряд з роздробленням у ряді земель Русі визначились тенденції до єдності, виразником яких була сильна князівська влада. Особливо чітко вони проявились у Володимиро-Суздальській Русі, де вже наприкінці XII ст. тимчасово визначилася перемога великокнязівської влади.
Ряд прогресивних явищ — утворення великих економічних областей, подолання замкнутості феодального натурального господарства, встановлення тісних економічних зв’язків між містом і селом та інші, які простежувались у житті Русі того часу, не досягли ще такого ступеня розвитку, який зміг би зупинити процеси подальшого роздроблення давньоруських князівств.
Об’єднавчі тенденції, що виходили з Києва, Володимира, Чернігова, Галича, були насильно перервані монголо-татарською навалою.
У подальшій боротьбі за національну незалежність ідеї єдності всіх давньоруських земель, викладені в знаменитому «Слові о полку Ігоревім», відіграли вирішальну роль.
Глава 2
Київська земля
Київська земля, що була давнім політичним і територіальним ядром Київської Русі, на відміну від більшості земель, не перетворилась на спадкову вотчину якоїсь князівської лінії, а впродовж XII — першої половини XIII ст. вважалася власністю великокнязівського київського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.
Формування території Київської землі переважно завершилося у другій половині XI ст., коли давня Руська земля поділилась на три частини між Києвом, Черніговом і Переяславом. До Київського столу відійшли колись полянське Правобережжя, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів, а також землі уличів у басейні Південного Бугу. В тривожні часи феодальної роздробленості, коли території більшості давньоруських князівств стабілізувались, кордони київської землі постійно змінювались. Київські князі з династії Ольговичів утримували за собою В’ятицьку землю і частково Прип’ятське Лівобережжя, а за князювання у Києві представників роду Мономаха статус київських володінь здобували Посейм’я і Туровська волость. Мав місце й зворотний процес, коли через передачу київських волостей молодшим князям, князям-ізгоям, а нерідко й сильним удільним, які постійно претендували на частку в загальноруській родовій спадщині, володіння власне Києва скорочувались.
Географічно Київська земля займала територію двох ландшафтних смуг — Лісу і Лісостепу, що, безперечно, позитивно впливало на її економічний розвиток. Плодючі чорноземні ґрунти лісостепової смуги здавна зумовлювали тут високу культуру землеробства, а багате на будівельні матеріали і корисні копалини Полісся забезпечувало сировиною ремісниче виробництво. Численні ріки, передусім Дніпро, Десна, Прип’ять, Південний Буг, пов’язували Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також з міжнародними торговельними ринками.
Стратегічно окраїнне становище Київської землі, яка межувала з половецьким Степом, не було сприятливим. Постійні вторгнення печенігів, торків, половців у її південні райони підточували економіку, оскільки відволікали населення від праці, змушували вступати в боротьбу з ворогами. Життя тут було небезпечним, але, як свідчать літописні та археологічні джерела, південноруське порубіжжя і в XII ст. мало достатню густоту населення. Масовий відхід людей у безпечніші райони Русі почався лише після поразки руських дружин на р. Калці.