Коротка історія семи вбивств

— Bay, — кажу я.

— Отже, цей чоловік, що перед тобою, — Рен-Доґ. Він вважає, я найняв його за те, що він добре володіє зброєю. Але насправді я його тримаю тому, що, бачить Джа, ніхто краще за нього не вміє готувати сік.

— Слухай, босе, мені вже час у кулінарну школу.

— Тільки ходити краще на вечірні заняття, ха-ха.

Шовковий Костюм піднімає палець — щоб я мовчав, хоча я нічого й не збирався казати, — потім підіймає склянку й спустошує її п’ятьма гучними ковтками.

— Манго, — каже він.

— А за яким рецептом? — уточнює Майка.

— «Джулі» і... зажди, я знаю... «Іст-Індіан».

— Джа відає, босе, ти в нас, напевно, екстрасенс.

— Або я звичайний сільський хлопець, який розуміється на манго. Налий трохи білому.

— Щось не хочеться пити.

— Хіба я питаю, хочеш ти чи ні? — Усмішка зникає вмить — раз, і нема. Присягаюся, таке вміють тільки Ямайці, всі до одного. Раптово вираз обличчя перетворюється на воскову маску. Брови владно насуплюються, очі дивляться нерухомо й гостро. Дитина десяти років може й перелякатися.

— Мабуть, можна випити.

— Радий чути, юначе. Пригощайся всім тим молоком, йогуртом і фруктами, що знайдеш у своєму холодильнику. Гей, Рен-Доґу, відчини дружбановий холодильник, а то я ще подумаю, що він серійний вбивця, який ховає там труп.

— І справді, босе. Дивно, що щури досі не прогризли дно цього холодильника, — каже Майка.

— Ти знаєш, що в тебе тут молоко із січня?

— Хотів власноруч зробити йогурт.

— Він, певно, комік, босе.

— Ха-ха, схоже на те. Або просто так жартує. Ну добре, дружбане, підійди-но, щоб я тебе гарненько розгледів.

Я підтягую стільчик і сідаю. Складно сказати, як він відреагує на мій прямий погляд в очі: вразить це його чи роздратує. Костюм починає ходити круг мене, наче довкола музейного експоната. Так і кортить сказати: «Цей музей зачинено». Не знаю, звідки в мене переконання, що жарти розряджають ситуацію, — зазвичай виходить навпаки.

— Рен-Доґу, я тобі не розповідав про чувака на ім’я Тоні Паваротті?

— Ні, не розповідав, але я й так про ньо’о знаю. Хто з молодих, коли ріс, не чув про Тоні Паваротті?

— А я тебе років уже з п’ятнадцять розшукую, тобі це відомо?

До мене не відразу доходить, що він звертається до мене.

— Юбі, а чого ти заговорив про Паваротті, аж його не стало ще сімдесят сьомого? Чи сімдесят восьмого?

— Сімдесят дев’ятого. Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. І перед тобою, Рен-Доґу, чоловік, який його вбив.