Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— Та я лише хочу знати, що...
— Повторюю, бомбоклат: не говори про мого хлопчика.
П’ять
естро, а йому не час уже прокинутися? Сестро? Сестро?
Він хіба не повинен прокинутися?
— Мем, технічно він не спить. Ми тримаємо його під наркозом, для його ж власного блага.
— Так сказав лікар? Чому ви його не будите? Чим ти тут займаєшся?
— Вам краще поговорити з лікарем, мем.
— Мем. Оце так загнула. Ти, часом, не з Менор-Парку[565]?
— Із Бронксу.
Вона підскакує з кожним писком монітора. Я стою у дверях, уже п’ять хвилин намагаючись вийти звідси. Так, я, звісно ж, медсестра, але, коли працюєш у лікарні, цей запах починає тобі дошкуляти. Не той запах, який відчувають візитери, і не той, у якому живуть пацієнти. Інакший. Схожий на той, що його виділяє людина із серйозним пораненням, якій так зле. що без будь-якого підтвердження зрозуміло: вона приречена. Така людина пахне як механізм. Як чистий пластик. Надраєна «качка». Дезінфекційний засіб. Чистота така, що починає нудити. У чоловіка на ліжку до обох рук та шиї приєднані трубки; пучок з ще чотирьох ховається в роті. Одна виводить сечу, інша — те, що мало б бути гівном. Минулого тижня йому робили пункцію: в мозку накопичилося забагато рідини. Чорношкірий ямаєць під білими простирадлами в горошковій піжамі. Я не з бригади медсестер, які кожні кілька годин повертають його то трохи на лівий бік, то трохи на правий. І не медсестра, що тримає під контролем його життєві функції, — вона пішла кілька хвилин тому. Я не прийшла перевірити ні його крапельниці, ні рівень нутрієнтів, ні рівень наркозу. По суті, я не повинна перебувати навіть на цьому поверсі, — у мене вистачає клопотів у відділенні невідкладної допомоги. Але я знову тут, в інтенсивній терапії, і приходжу сюди так часто, що ця жінка (мабуть, це мати його дитини, — бо зазвичай вона тут з дитям, але не сьогодні), напевно, думає, що я — прикріплена до нього медсестра. Сказати, що це не так, я не можу, інакше вона замислиться, що я тут роблю. А справді, що?
Не знаю.
Більшість ямайців, які пройшли через відділення невідкладної допомоги, діставши ту допомогу, були виписані додому, зокрема й чоловік, який ще шість тижнів буде з надзвичайною обережністю «ходити по-великому». Двох не вдалося врятувати, а ще двоє померли дорогою до лікарні. А ось цей чоловік має шість вогнепальних поранень, масивну травму голови та перелом шийних хребців. Навіть якщо він протягне до наступного тижня, а потім ще тиждень, то все одно — те, що робило його життя життям, найпевніше, вже відмерло. З родинами критичних пацієнтів нас навчали триматися приємно-абстрактно, а розмовляти — з підбадьорливими інтонаціями. Однак усе, на що мене вистачає, — це вдавана байдужість, на яку ця жінка рано чи пізно зверне увагу.
Я йду з палати раніше за неї, а коли заглядаю вранці, то зазвичай вона вже сидить біля ліжка і витирає йому лоба. Вчора я нагадала їй, що в нього може бути інфекція, тому, перш ніж брати на руки дитину, їй слід обробляти руки дезінфекційним засобом, біля входу Вона глянула на мене так, ніби я її образила. «Це лише рекомендація, — пояснила я, — а не вимога лікарні». Мені чомусь хочеться дивитися на нього, коли її немає. Я запевняю себе, що не знаю природи цього бажання, — і це допомагає (звісно, якщо на цьому не зациклюватися). Цей ямаєць лежить у лікарні через щось, від чого далеко не втечеш, бо воно йде за ним слідом. Я не хочу знати, чому він тут. Мене геть не цікавлять бандитські розбірки. Єдина причина, чому я все ще живу в Бронксі, — це брак грошей на переїзд в інше місце. Тож якщо Ямайці бажають стрілятися через наркотики або через щось іще, — це їхня справа.
Я не хочу знати й чути ім’я цього чоловіка, дарма що довкола постійно звучать розмови про його сина. Були моменти, коли мені здавалося, що я закричу, почувши це ім’я. Тепер же, варто йому прозвучати, я перестаю усвідомлювати, що відбувається, — аж поки не опам’ятовуюся сама або ж мене хтось не гукне від вікна кафетерію, в яке я втуплюю відсторонений погляд. Чорт, мені хоча б пригадати, чому це ім’я так на мене діє... Прокляття, адже, навіть усвідомлюючи, що я не можу себе обдурити, я все одно намагаюся це робити.
— А що ти знаєш?
— Перепрошую?
Сподіваюся, вона не розмовляла зі мною весь цей час. Вона торкається до його голови, не дивлячись на мене.
— Ти балакаєш лише про те, що нічого не знаєш. Ти не медсестра? Він не одужує? Ви не даєте йому нових ліків? Чому ніхто не хоче мені сказати, чи буде він знову ходити? Я чула про те, що стається через хребет. Мені набридли кляті медсестри, що приходять, витріщаються в планшетку, і читають, і торкаються його, і перевертають його, і роблять незрозумілі речі, але нічого не можуть сказати мені, окрім «поговоріть з лікарем». А де ваш клятий лікар, га?
— Я впевнена, що він ось-ось з’явиться, мем.
— Лікар уже тут, леді.
Сподіваюся, я не сказала «Лаймо!» вголос. У палату поважно заходить лікар Стівенсон. Його біляве волосся прилизане. Мабуть, планує після огляду кудись піти. Високий, блідий, привабливий, чимось схожий на англійського джентльмена; хоча він ще не почав користуватися тренажером, який поставив у своєму кабінеті два чи три місяці тому, але все одно має такий вигляд, ніби зійшов з афіші «Вогненних колісниць»[566]. Минулого тижня він, закачавши рукав, продемонстрував мені білу шкіру й поцікавився, чи зуміє він засмагнути на Ямайці — бо, хай би куди він їздив, ніде не вдається. Бісова жінка мене затримала. Я тут не повинна перебувати, а тим більше потрапляти на очі лікарю.
— Дивне місце зустрічі, медсестро Сеґрі. У невідкладній що, мало роботи чи вас, нарешті, перекинули в інтенсивну терапію?
— Гм... Я, лікарю, йшла повз і вирішила заглянути...
— Чому? Щось сталося? Чергову сестру сповістили?
— Усе в нормі. Нічого, усе... Я лише проходила повз.
— Гм. Відколи це відділення невідкладної допомоги відсилає своїх етажерок до інтенсивної терапії? До речі, медсестро Сеґрі, ви — єдина з них, кого я знаю на ім’я.
— Лікарю, мені вже час іти...
— Ні, затримайтеся на хвилинку. Ви мені можете знадобитися.
Я хотіла щось сказати, але він примружив очі й кивнув — мовляв, питання вирішене, ніяких заперечень.
— Вітаю, мем.
— Чому всі зі мною балакають, як з тупою старою бабою?
— Що? Медсестро, що вона... Утім, гаразд. Це, отже, ваш чоловік?
— Лікарю Стівенсон, — озвалася я. Хотілося сказати: «Поговоріть з нею, і не треба випитувати її сімейний стан. Якщо вона почне заглиблювати вас у деталі свого цивільного шлюбу, то доведеться розбиратися місяць». Але замість цього я лише промовила:
— Лікарю, вона вказана як найближча родичка.
— Що ж... мем, ще зарано говорити. Він реагує... тобто реагує на лікування, та поки що... зарано говорити. Його стан усе ще критичний, але за кілька днів може стабілізуватися. А за цей час нам треба провести цілу низку тестів...
— Ще тестів? Яких тестів? Він що, в школі вчиться, щоб тести складати? І жоден з ваших тестів не дає результатів.
— А... е-е... Мілісент?
— Мілісент? — перепитує жінка. Необов’язково на неї дивитися, щоб відчути на собі її похмурий, підозрілий погляд. Лікар відводить мене вбік, але недалеко. Вона все одно почує нашу розмову.
— Мілісент... е-е... Як би це сказати? Я не зовсім розумію, що вона говорить. Тобто загальну суть розумію, але я не хотів би здатися неввічливим... Якщо ти мене розумієш. Можеш сама з нею поговорити?
— Я... звісно.
— Може, вашою рідною мовою.
— Що?
— Ну, знаєте, ямайською говіркою. Вона така співуча — все одно, що слухати Палючого Списа[567] і пити при цьому кокосовий сік.
565
Менор-Парк — елітна місцевість у селі Ларчмонд, що неподалік Нью-Йорка.
566
«Вогненні колісниці» — художній фільм-драма Г’ю Гадсона 1981 року про історію двох британських спортсменів-бігунів, що брали участь в Олімпійських іграх 1924 року; один з них — єврей, а другий — місіонер, відданий християнській релігії.
567
Мовиться про Вінстона Родні, більш відомого як Палючий Спис (Burning Spear), популярного ямайського виконавця реґі.