Коротка історія семи вбивств

У мене передчуття, що їх марно просити говорити по суті. Вони залишили мене сидіти на стільчику, а самі кружляють навколо і, здається, ось-ось нап’ялять мені на голову ковпак дурня. Або різко накинуться і стукнуть по голові бейсбольною битою. Спочатку я порівнював їх з акулами, але зараз украй паскудний момент для недоречних метафор. Довбаний ідіоте, ти длубаєшся у своєму житті в той час, як твій дім захопила зграя чорних озброєних горил. До того ж варіант з пограбуванням я змушений із жалем викреслити. Ім’я Тоні Паваротті я не чув уже років сім, та й то його лише один раз назвав Тристан Філліпс. Про той день я ніколи не згадував. Як, схоже, і ніхто — судячи з того, що ніякого галасу не було. Якось я навіть перевірив мікроплівку з ямайськими газетами, — але там теж нічого не знайшов. Ні поліційного звіту про вбивство, ні інформації про труп, виявлений у готелі. До біса тебе, Фолкнере[571]: минуле, як виявляється, не вмирає. А це навіть не минуле. До зустрічі з Тристаном Філліпсом я й імені того чоловіка не знав.

— У шию, — кажу я.

Шовковий Костюм і Свинячий Хвостик дивляться на мене так, ніби я перервав їхню розмову. Рен-Доґ (той, кого, як мені здається, так звати) кладе залишки фруктів у холодильник і несе блендер до умивальника. Я вже уявляю, як кажу йому, щоб не вмикав посудомийну машину заради одного блендера. Але Свинячий Хвостик і Шовковий Костюм не зводять з мене очей.

— У шию — от як я це зробив.

— Що саме? — питає Шовковий Костюм. Я впевнений, що він назвався Юбі, але всіх у пам’яті втримати не вдається. Тепер тут загалом шестеро чи семеро душ, десь так.

— Убив його. Тобто підрізав. Тобто встромив вістря в шию, мабуть, у яремну вену.

— Він має на увазі: в шию, босе, — каже Свинячий Хвостик. Юбі дивиться на нього так пильно, що той моргає.

— Хто з нас ходив до Колумбійського університету? Га? Хто з нас? Я, по-твоєму, не знаю, де яремна вена? Скільки він протягнув? Дві хвилини?

— Майже п’ять.

— Отже, юначе, ти вдарив не в ту яремну вену.

— У мене в цій галузі знань немає.

— Справді? Із запитаннями, що ти любиш ставити, і писаниною, яку ти строчиш, тобі не завадило б замислитися над цим детальніше. Особливо, якщо зважати на те, що я читав у «Нью-йоркері».

— Усі, блін, у критики лізуть, — кажу я.

І не встигаю й оком кліпнути, як отримую удар — точно в скроню. Я моргаю, намагаючись позбутися шоку, вигукую:

— От дідько!

— Вважаєш себе героєм фільму? Чи я схожий на того, у кого є час на білого дотепника?

— А ви, Ямайці, напевно, любите зводити старі рахунки?

— Схоже, юначе, ти не доганяєш.

— Справа в Тоні Паваротті? Ваш найбільший авторитет. Ви говорите про нього, наче крутішого вилупка ніколи не було, але якийсь щуплий журналіст завалив його канцелярським ножем. І ось ви заявляєтесь через п’ятнадцять років...

— Шістнадцять.

— По шарабану. З’являєтеся, щоб закінчити почате? Чи й не «Хрещений батько», частина друга.

— Босе...

— Усе в нормі, Рен-Доґу. Хлопак думає, що ніхто з нас не дивиться фільмів.

Я потираю скроню, а вони й далі нарізають кола. Перш ніж заговорити знову, він заходить мені за спину.

— Ти думаєш, навіщо всі вони... Навіщо Рен-Доґ у цій кухні? Щоб приготувати сік?

— Не ’наю.

— Рен-Доґу?

Рен-Доґ дивиться на мене і каже:

— М-60.

— Так, М-60. Кожен у цій групі вибирає собі автобус і зупинку. Першого пасажира — чоловіка або жінку — він знімає пострілом. Якщо на смерть, то здобуває бонус.

— Це мене має налякати?

— Ти ба, босе: схоже, хтось відростив собі яйця, — каже Свинячий Хвостик.

Я дивлюся на чоловіка з «дредами», схожими на свинячі хвостики; на чоловіка в майці, що робить сік; чоловіка в костюмі з шовку, що нагадує м’яту атласну штору, але з його нагрудної кишені стирчить біла шматина (бо, схоже, мама в дитинстві не навчила його, як складати хусточку квадратиком) — і мені здається, що це якийсь сюр. Ні, навіть не сюр — цілковитий безум.

— А ти нахабнієш, — каже Рен-Доґ.

— Ні, я дуже наляканий.

— Послухай...

— Ні, ти послухай. Мене вже дістало, як ви розігруєте з себе крутих, наче в довбаній комедії. Приперлися в мій дім, готуєте сік, намагаєтеся вести розмову, щоб здаватися інтелігентними злочинцями, поводитеся, наче в кіно, хоча насправді ви просто зграя відморозків, що вбиває жінок та дітей. Мені начхати, що ви там читаєте. Мені плювати на те, які ви там розумні. І мені насрати на ваш свіжовичавлений сік. Як і на те, що я завалив найкрутішого гангстера, якого тільки міг породити ваш бомбоклатський острів. Чому б вам краще не зробити те, за чим ви прийшли? Кінчайте вже. Що менше вашого лайна я почую, то ліпше мені буде. Робіть свою справу і валіть з мого дому, щоб сусіди могли викликати поліцію. І заберіть із собою свої довбані фрукти — я не люблю сік.

— Твоя правда, — каже Юбі. — Не це тебе мало налякати. Коли я хочу когось налякати, я не балакаю. Рен-Доґу, займися цим мудилом.