Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— Ні, леді. Він був одним з «Ієрархії донів».
Шість
о це Ісус Христос убив Тоні Паваротті?
— Точно, Ісус. Ти на волосся йо’о глянь. Твоя жінка тебе таким з дому випустить? Я тут зрозумів, що всі білі чоловіки голяться, за винятком одного культу, де заведено займатися сексом із сестрами.
— А ці джинси-кльош? Трясця його матері...
— Братане, єдине, що я хочу дізнатися: куди мені послати телеграму, щоб повідомити тобі, що надворі дев’яносто перший рік? А то вигляд у тебе такий, ніби ти зараз заспіваєш «Каченят».
— Нє, Юбі. Якщо співати, то краще «На флоті»[569].
— І те й інше непогано. Хто не пам’ятає усіх цих фасончиків, коли тільки ще з’явилося «Ем-Ті-Ві»[570], — ти ж, ма’ть, теж дивився? Братане, сядь, обнявшись зі своєю волиною, і жди, поки цей прикид знов увійде в моду.
— Тільки ж це дуже довге діло. Та, крім цього, чим же ще займатися найближчі чотирнадцять років? Сидіти, в натурі, і ждати, поки хтось із наших прийде і знайде мене тут?
У мене передчуття, що їх марно просити говорити по суті. Вони залишили мене сидіти на стільчику, а самі кружляють навколо і, здається, ось-ось нап’ялять мені на голову ковпак дурня. Або різко накинуться і стукнуть по голові бейсбольною битою. Спочатку я порівнював їх з акулами, але зараз украй паскудний момент для недоречних метафор. Довбаний ідіоте, ти длубаєшся у своєму житті в той час, як твій дім захопила зграя чорних озброєних горил. До того ж варіант з пограбуванням я змушений із жалем викреслити. Ім’я Тоні Паваротті я не чув уже років сім, та й то його лише один раз назвав Тристан Філліпс. Про той день я ніколи не згадував. Як, схоже, і ніхто — судячи з того, що ніякого галасу не було. Якось я навіть перевірив мікроплівку з ямайськими газетами, — але там теж нічого не знайшов. Ні поліційного звіту про вбивство, ні інформації про труп, виявлений у готелі. До біса тебе, Фолкнере[571]: минуле, як виявляється, не вмирає. А це навіть не минуле. До зустрічі з Тристаном Філліпсом я й імені того чоловіка не знав.
— У шию, — кажу я.
Шовковий Костюм і Свинячий Хвостик дивляться на мене так, ніби я перервав їхню розмову. Рен-Доґ (той, кого, як мені здається, так звати) кладе залишки фруктів у холодильник і несе блендер до умивальника. Я вже уявляю, як кажу йому, щоб не вмикав посудомийну машину заради одного блендера. Але Свинячий Хвостик і Шовковий Костюм не зводять з мене очей.
— У шию — от як я це зробив.
— Що саме? — питає Шовковий Костюм. Я впевнений, що він назвався Юбі, але всіх у пам’яті втримати не вдається. Тепер тут загалом шестеро чи семеро душ, десь так.
— Убив його. Тобто підрізав. Тобто встромив вістря в шию, мабуть, у яремну вену.
— Він має на увазі: в шию, босе, — каже Свинячий Хвостик. Юбі дивиться на нього так пильно, що той моргає.
— Хто з нас ходив до Колумбійського університету? Га? Хто з нас? Я, по-твоєму, не знаю, де яремна вена? Скільки він протягнув? Дві хвилини?
— Майже п’ять.
— Отже, юначе, ти вдарив не в ту яремну вену.
— У мене в цій галузі знань немає.
— Справді? Із запитаннями, що ти любиш ставити, і писаниною, яку ти строчиш, тобі не завадило б замислитися над цим детальніше. Особливо, якщо зважати на те, що я читав у «Нью-йоркері».
— Усі, блін, у критики лізуть, — кажу я.
І не встигаю й оком кліпнути, як отримую удар — точно в скроню. Я моргаю, намагаючись позбутися шоку, вигукую:
— От дідько!
— Вважаєш себе героєм фільму? Чи я схожий на того, у кого є час на білого дотепника?
— А ви, Ямайці, напевно, любите зводити старі рахунки?
— Схоже, юначе, ти не доганяєш.
— Справа в Тоні Паваротті? Ваш найбільший авторитет. Ви говорите про нього, наче крутішого вилупка ніколи не було, але якийсь щуплий журналіст завалив його канцелярським ножем. І ось ви заявляєтесь через п’ятнадцять років...
— Шістнадцять.
— По шарабану. З’являєтеся, щоб закінчити почате? Чи й не «Хрещений батько», частина друга.
— Босе...
— Усе в нормі, Рен-Доґу. Хлопак думає, що ніхто з нас не дивиться фільмів.
Я потираю скроню, а вони й далі нарізають кола. Перш ніж заговорити знову, він заходить мені за спину.
— Ти думаєш, навіщо всі вони... Навіщо Рен-Доґ у цій кухні? Щоб приготувати сік?
— Не ’наю.
— Рен-Доґу?
Рен-Доґ дивиться на мене і каже:
— М-60.
— Так, М-60. Кожен у цій групі вибирає собі автобус і зупинку. Першого пасажира — чоловіка або жінку — він знімає пострілом. Якщо на смерть, то здобуває бонус.
— Це мене має налякати?
— Ти ба, босе: схоже, хтось відростив собі яйця, — каже Свинячий Хвостик.
Я дивлюся на чоловіка з «дредами», схожими на свинячі хвостики; на чоловіка в майці, що робить сік; чоловіка в костюмі з шовку, що нагадує м’яту атласну штору, але з його нагрудної кишені стирчить біла шматина (бо, схоже, мама в дитинстві не навчила його, як складати хусточку квадратиком) — і мені здається, що це якийсь сюр. Ні, навіть не сюр — цілковитий безум.
— А ти нахабнієш, — каже Рен-Доґ.
— Ні, я дуже наляканий.
— Послухай...
— Ні, ти послухай. Мене вже дістало, як ви розігруєте з себе крутих, наче в довбаній комедії. Приперлися в мій дім, готуєте сік, намагаєтеся вести розмову, щоб здаватися інтелігентними злочинцями, поводитеся, наче в кіно, хоча насправді ви просто зграя відморозків, що вбиває жінок та дітей. Мені начхати, що ви там читаєте. Мені плювати на те, які ви там розумні. І мені насрати на ваш свіжовичавлений сік. Як і на те, що я завалив найкрутішого гангстера, якого тільки міг породити ваш бомбоклатський острів. Чому б вам краще не зробити те, за чим ви прийшли? Кінчайте вже. Що менше вашого лайна я почую, то ліпше мені буде. Робіть свою справу і валіть з мого дому, щоб сусіди могли викликати поліцію. І заберіть із собою свої довбані фрукти — я не люблю сік.
— Твоя правда, — каже Юбі. — Не це тебе мало налякати. Коли я хочу когось налякати, я не балакаю. Рен-Доґу, займися цим мудилом.
Сім
о що все-таки хотів сказати Пітер Нессер? — Джосі Вейлз ходить кружма по камері. Коли він зникає в темному кутку, я напружено чекаю, що він з’явиться звідти з якимось поганим сюрпризом. Якщо не зі зброєю, то із затонкою, яку метне мені прямо в око. І так відбувається щоразу, коли він ховається в тінь. Він повільно проходить повз ґрати, не зводячи з мене погляду, поки не доходить до кутка, тоді повертає і йде вглиб, і невдовзі зникає під косою тінню. Потім він замовкає, і неможливо відстежити, чим він там займається, в темряві. Не чути навіть кроків. Часом він начебто завмирає, і закрадається напружена думка: що ж він там робить? До чого готується? А коли знову виринає на світло, серце тривожно підстрибує. І так відбувається щоразу. Не пам’ятаю точно, але хтось мені говорив, який лев більш небезпечний: поранений чи той, що у клітці.
— Хотів, та так і не сказав, — засцяв. А чого це тебе став раптом цікавити Пітер Нессер? Ти ж сам говорив, що не бачився з ним одинадцять років? Він, до речі, лише шостий із числа тих, хто приходив до мене на цьому тижні. Нині всі хочуть знати, що я робитиму, якщо мене відправлять в америкосівську буцегарню. Їм раніше треба було дбати — про те, як не допустити, щоб я потрапив за ґрати. Кумедно, всі начебто вже вирішили, що америкосівський суд неодмінно визнає мене винним. Як тобі це? Щойно правосуддя янкі постукало у двері, всі відразу забили на Джосі: мовляв, розгрібай усе сам. А тепер, коли стало ясно, що нічого не владналося, всі кинулися розгрібати самотужки — щоб одмиться.
569
«На флоті» (In the Navy) — гіт американського диско-гурту «Віллидж піпл» (Village People).
570
«Ем-Ті-Ві» (MTV) — музично-розважальний телеканал, присвячений сучасній популярній музиці та молодіжній субкультурі. Вперше вийшов в ефір у США 1 серпня 1981 року.
571
Вільям Фолкнер — американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелевої премії з літератури 1949 року.