Крига. Частини ІII–ІV

Панна рожево зарум’янілася, що лише більше додало їй невинного чару.

Адвокат змахнув тростиною у бік смаглявого офіцерика в парадному ґвардійському мундирі, який неподалік дверей уклонявся двом відьмам важковагової категорії, що цілковито загородили дорогу іншим гостям.

— Я подумав, що ніхто краще, ніж наш молодий вояк, випускник английских шкіл, — ну йди ж уже сюди, каро Божа, знову його відволікли, — поручник Андрєй Авівовіч Ростоцкій із Преображенського полку, mademoiselle Крістіна Філіпов просто із Америки через Європу до нас прибула на запрошення Его Императорского Величества, правда ж? — Але про це вже, дитинко, самі йому розкажете, — подбай про панну, Андрюша, — бо я попрошу господинa Єрославського убік, уф, зараз, зараз… — Він величаво попростував до кімнати поруч у супроводі двох лакеїв. Кинулося mademoiselle Філіпов змовницький погляд, — чи вона зауважила? А панна Крістіна вже кокетливо шарілася до поручника Ростоцкого, прекрасно збентежена, а той, симпатична бестія, із борідкою-еспаньйолкою і білосніжними зубами, чарував її англійськими компліментами, акурат, мабуть, щирими.

Модест Павловіч сперся на подушки на дивані, під колекцією вовчих пащ, розвішаною тут на мороскляній стіні; одразу за стіною пропливав новий нурт гостей, чорні фраки, білі манішки, двобарвні мундири, й усі від орденських зірок і перев’язів строкаті, туалети дам також барвисті, золото, діаманти, найвища аристократія і буржуазія царського Сибіру.

Адвокат постукав ціпком у підлогу — далеко під його стопами, понад зимнобарвною пущею, вітер викручував із хмари снігового пилу гоголь-моголь, один виток спіральної завії на дві версти.

— Ви були на ґалереї?

— Його там немає.

— Чекайте, отож, біля сходів. Це власне така людина…

— Мгм?

— Він стане в тіні, буде приглядатися згори. На ґалереї або за колонадою, ви також його побачите, коли він ітиме через вітальню.

— А Янгол?

— Янгол ще не прибув, мені мають шепнути, коли він прибуде. Може, й не прибуде узагалі, Побєдоносцев прислав побажання із вибаченнями.

— То навіщо вони наполягали на моїй присутності?

— Пфффх, тисяча причин, більшість трагічних для вас. Якби що, не дай Боже, — він перехрестився раз, вдруге, втретє, урешті поцілував перстень, — ви маєте когось, хто прикривав би вам плечі, га?

— Тут? На балу в губернатора?

— Знаєте, скільки сюди розтальників спеціяльно на запрошення графа Шульца приїхало? Я вже не кажу про дворян, невдоволених Распутіним.

— Ніхто мене не знає.

— Так вам здається, правда ж? — захарчав старий і зажив табаки. — Принаймні фрак на вас якось лежить, але — могли ж ви постригтися по-людськи!

Провелося рукавичкою по гладкому черепу.

— Я власне постригся.

— То й бороду слід було зголити! Ви виглядаєте, як… як…

— Як?

— Пустынник якийсь зі скита до палацу силоміць висмикнутий! — Він чхнув, сапнув, утратив гнівне завзяття. — Але, може, це й на краще, адже люди чогось сподіваються від кровини Батюшки Мороза, чи не так? Тільки пам’ятайте: господин Веліцький у цьому всьому абсолютно відсутній.