Крига. Частини ІII–ІV

закутанных у шкури під шкурами під хутрами, більше схожих на якихось монстрів із бурятських казок. Блрумм, блруммм, застережні бубни чулися здалеку, извозчик керував запрягом на слух. На Єрусалимському пагорбі були поховані сім із дев’ятнадцяти добровольців, котрі брали участь в експерименті; частина із них померли, не доїхавши до шпиталю. В’їжджаючи на кладовище, випірнулося понад поверхню моря імли, — в мороскляні окуляри ударили наземні сузір’я зимних вогників: гасові полум’я, запалені на могилах фёдоровцев. Висілося на сніг, колючий фірн тріщав під взуттям, пан Щекєльніков підганяв робітників, його голос єдиний лунав понад потріскуванням мерзлоти. Не падало, вітер був стерпний. Попри щільний шарф, холодне дихання усе ж входило в горло, мов бурульний стилет; дихалося кутиком уст, із загорнутим на зуби язиком. Яков Юстіновіч Арскій помахав від першої могили, де Єрофєй уже гасив полум’я, розриваючи розтоплену землю ударами кайла. Арскій мав допильнувати, щоб фёдоровцев знову поховали без шкоди для їхньої посмертної гідности. Утім, підозрювалося, що він тут опинився головним чином через цікавість, яка прокинулася в Едмунда Ґеронтьєвіча Хаврова; не зрадилося йому, що сáме сподівається виявити, тож він підозрював усе на світі. Арскій раз спробував відгукнутися, заговорити над могилою, — але задихнувся на морозі й довго боровся із судомним кашлем. Пан Щекєльніков узяв одного з рабочих і пішов розкопати наступну могилу. Luna crescens, набагато яскравіше, ніж в Європі: він стояв уже над західним виднокраєм, за Тріумфальними Воротами, за містом, Анґарою й Іркутом, золотячи закрижанілі дахи й хребти лютих, що стирчали понад ванільним желе імли. Кайла ударили в деревину; труни тут ховали неглибоко. Здоровані встромили лопати поміж дошками, підважили віко, пан Арскій нахилився над ямою із лампою у випростаній руці, із могили хлюпнули чорнильні тіні. Труп лежав у домовині, як живий, тобто, заморожений одразу після смерти й ніскільки не розкладений, у костюмі, скованому памороззю, із великим латинським хрестом у білих руках; але цього слід було сподіватися, тут доісторичних воїнів викопують із мерзлоти ще з м’ясом мамутів між зубами. Показалося рукою: закопати назад. Перейшлося до іншої могили. Сморід гасу вкручувався у ніздрі. Пан Щекєльніков, спершись на висмикнутий із землі хрест, курив цигарку, щоразу, коли він видихав дим, відкривалася і закривалася вкрита щетинистою шкірою фізіономія. Сім піддослідних проковтнули тунґетит у порошку, спожили чорноаптечну мікстуру, відміряну їм по півфунта, що було доволі коштовною порцією (і також на кілька порядків дорожчою, ніж витрати на сажаевку чи інґаляції тьмічками). Відтак запили горілкою і пішли спати. Сім спожили хліб, випечений із тунґетитом, відкраюючи собі скибки до насичення черева: із них двоє найдовше мучилися, то були, мабуть, ті, хто при нерівномірному поділі з’їли найменше. П’ятеро погодилися на цілонічні інґаляції тунґетиту, що горів у кадилах; вони померли першими, захлинувшись, харкаючи чорною кров’ю. Єрофєй відбив віко другої труни. Фёдоровец — труп — наче живий — спить. Засипати назад! Ішлося від полум’я до полум’я. Фёдоровцы не пробували цих бідолах, годованих тунґетитом, разити теслектрикою, помпувати тьмідиною, — але ж і Німий Повітроплавець, й Алістер Кроулі, й батько не знали принципів чорної електрики доктора Тесли й не мали доступу до його машин. Лопата — домовина — труп — засипати. А знову ж, повертаючи монету іншим боком до ока, — біла електрика також існувала в природі, перш ніж пан Фарадей створив перші динамо- й електродвигуни. І є нечисленні особи, — як отой Авґуст Фондзеля із Житомира, — народжені з біло- чи чорноелектричними властивостями, зміщеними на край скалі, порівняно з тими, що натурально в кожному розподілі в природі зустрічаються, оскільки посередині скалі громадиться більшість: небагато є карликів і гігантів, значно більше людей не високих і не низьких; мало є патентованих кретинів і безперечних геніїв, набагато більше сірячків, призначених для життя в посередности. Не як Кроулі. Не як батько. Лопата — домовина — труп — засипати. Але блисни-но, монето, ще раз до Місяця: як це би мало відбуватися у деталях? Лютий — це проморожений гелій, який довільно перетікає крізь найменші щілини, лінійно вниз й угору. Але людина? Людина — це плоть, кістки, тверда субстанція, яка не просочиться крізь глину й пісок на Шляхи Мамутів, — тут конкретний, тваринний організм, а там геологічні утворення. Цього не може бути! Яка фізика, яка біологія дозволить щось подібне? Логіки, логіки в цьому бракує! Лопата — домовина — труп… Немає трупа. Яков Юстіновіч мало не впав униз, нахилившись із лампою. Пан Щекєльніков підважив віко й відчинив домовину, а домовина виявилася порожньою. Арскій подав лампу Чинґізові, той посвітив нижче. Залишився промерзлий гамуз: земля, тріски й друзки, обривки чорної тканини. Віко не ушкоджене, проте дно домовини відсутнє. Пан Щекєльніков закурив цигарку, здоровані дихали отьмітом, Місяць розтікався по кладбищу, снігові, імлі й Місту Криги. Піднеслося хрест, прочиталося прізвище фёдоровца. Іван Тіхоновіч Копиткін. Помер, щойно ступивши на Шляхи Мамутів.