Любов дика та прекрасна

— Merci, merci[20], монсеньйоре! Mille mercis![21]

Він знов обхопив долонями її обличчя.

— Ви щиро його кохаєте, еге, cherie?

— Так, монсеньйоре, щиро кохаю. Ці три роки були страшенно довгі й самотні. Без нього я почувалася так, ніби відтяли частину мене.

— А я ніколи й ні до кого не відчував нічого подібного, — відповів король Франції.

— Навряд чи багато кому випадає відчути таке, монсеньйоре, і я не розумію, за що нам із Френсісом дісталося таке кохання, але воно спалахнуло між нами!

Генріх де Наварр ласкаво погладив пальцем її щічку.

— Яка ж ти гарненька, cherie, з усією своєю невинною любов’ю, що сяє в цих чарівних зелених очах. Щасливої дороги тобі до твого коханого відчайдуха, і переказуй йому, що мені його бракує. Як же ви вдвох прикрасили б мій двір! — Король узяв її плащ і турботливо накинув його графині на плечі. За руку привів її до дверей і відчинив їх. — Ось вона, mon pere, жива й здорова. — Потім поцілував руку й мовив: — Adieu,[23] мадам графине.

Двері кімнати зачинилися, і Катріона опинилася в коридорі наодинці з Найлом Фітц-Леслі. Священик повів її у двір, до їхньої карети. Коли вони рушили, він запитав:

— То що ж, мадам, чи вдалося вам вирватися з лев’ячої пащеки неушкодженою?

Кат засміялася.

— Майже, mon pere. І все ж мені сподобався ваш король.

— То твій шлях до лорда Босвелла тепер вільний?

— Так, Найле. Вільний.

Наступного дня дві родини зібралися, щоб попрощатися з Кат. Після вечері вона відразу ж пішла спати, щойно дозволили правила пристойності: вони збиралися виїхати якнайраніше. Карета й невеличкий візок, у якому збиралися везти все нове вбрання Кат, були вже навантажені й готові до дороги, лишалося тільки запрягти коней. Того ранку маркіз де ля Віктуар привіз документ від Генріха де Наварра, що дозволяв мадам графині де Ґленкірк вільне пересування. Тепер вона могла спокійно подорожувати Францією, а також різними італійськими землями.

Посеред ночі Кат раптом прокинулася, відчувши, що вона не сама. У пітьмі біля її ліжка мовчки стояв чоловік. Вона відразу зрозуміла, хто це такий.

— Чого тобі треба, Жилю?

— Як ти зрозуміла, що це я, Катрін?

— Хто б іще додумався вдертися до моєї кімнати?

— Ти справді поїдеш від нас уранці?

— Так.

— Чому?

— Тому, — проказала вона терпляче, ніби пояснюючи дитині, — що їду в Неаполь, щоб вийти заміж за лорда Босвелла.

— Він не той чоловік, що потрібен тобі, Катрін! Він жорстокий, неотесаний північанин. Він убив мого друга Поля де Ґіза. Ти не знаєш, що він насправді за чоловік!

— Це ти не знаєш лорда Босвелла, Жилю. Я знайома з ним багато років. Я кохаю його й завжди кохала.

Якусь мить Жиль де Пейрак помовчав, а потім голосно видихнув.

— Ти! То це ти та жінка, за якою він так тужив! Ти та жінка, через яку він своєю зневагою образив Кларис де Ґіз! — Жиль де Пейрак ступив із темряви в тьмяне світло біля ліжка Кат, і голос його став напружений, погрозливий. — За це ми відібрали в нього майже все, що він мав, перш ніж король вигнав його з країни. Коли він їхав із Франції, у нього та в його миршавого служки не залишилося нічого, крім коней, на яких вони їхали, та одягу на плечах. А тепер ти намірилася поїхати до нього й зробити його щасливим? Мій найкращий друг мертвий! — Небезпечне золотаве світло спалахнуло в очах Жиля де Пейрака. — Цікаво, та belle cousine, як твій коханець вітатиме тебе, знаючи, що я скористався тобою, мов якоюсь тварюкою? А він про це дізнається!