Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

У версії 1842 року оповідач не вдається до подібного захисту від імені своїх героїв. Якби Гоголь прагнув представити дії козаків виправданими, він би залишив цей фрагмент. Нестабільність кордонів із жорстокими сусідами та достатні прецеденти з порушенням мирних угод татарами могли би принаймні частково виправдати козаків. Усунення таких пом’якшувальних обставин доводить, що попри прославлення козаків Гоголь також прагне зобразити їх як паліїв війни і що навіть у 1842 році він працював у напрямі ускладнення повісті.

Попри своє рішення боротися з турками й татарами, козаки все ж розпочинають війну проти Польщі. Що спричиняє таку раптову зміну мети? Під час підготовки козаків до походу з Гетьманщини прибуває делегація з новинами про образи, яких поляки та євреї завдають православному українському населенню. Хоч критична література про «Тараса Бульбу» всерйоз розглядає ці скарги як достатню ідеологічну основу для козацько-польського конфлікту, у підтексті наявний гротескний гоголівський гумор. Перші дві скарги тримають баланс між імовірним і надприродним (навіть якщо історично вони не були правдивими): євреї тримають в оренді православні церкви та вимагають від українців плати на освячення великодніх пасок, позначаючи їх своїми нечистыми руками. Наступні звинувачення схиляють чашу терезів у надприродний, фантастичний бік: Слушайте!.. еще не то расскажу: и ксендзы ездят теперь по всей Украйне в таратайках. Да не то беда, что в таратайках, а то беда, что запрягают уже не коней, а просто православных христиан. Слушайте! еще не то расскажу: уже, говорят, жидовки шьют себе юбки из поповских риз. Вот какие дела водятся на Украйне, панове! (ПСС, 77). Новини наближаються до рівня сенсаційних, барвистих пліток, які Гоголь так полюбляв і знаходив у багатому на такі речі джерелі — «Історії Русів»[321]. Цей фрагмент нагадує нагромадження дедалі більш фантастичних повноважень для Чічікова в «Мертвих душах». Хоча спочатку посланці старанно дозують свої новини, підтримуючи враження їх важкості, врешті-решт вони дають волю язикам. Характер цих історій і прискорений темп їх повідомлення відзначають цей фрагмент як типово гоголівський дискурс, що виходить з-під контролю. У версії 1835 року міститься серйозно сформульована скарга: Так вы, может-быть, и того не знаете, что нечистое католичество хочет, чтоб мы кинули и веру нашу христианскую? (ПСС 2, 308). Знову ж, ці слова Гоголь вилучає з версії 1842 року. До речі, посланці особисто не бачили, як єврейські жінки роблять спідниці з православних риз; вони лише чули це від інших (говорят…).

Достовірність повідомлень посланців здається підозрілою вже після початкових описів їх як брудних обшарпанців: дехто з них був в обірваних свитках, інші не мали іншого майна, крім сорочки та люльки (ПСС 2, 76). Оповідач припускає, що вони або тікали від недолі, або розтратили своє майно на гульки. Природно, що у сприйнятті гостей спрацьовує перша причина, але читачі можуть пригадати з промови кошового, що козак, який витратив кошти на розваги, схильний зробити вибір на користь війни. Отже, пропонуючи альтернативну причину плачевного стану гостей, оповідач залишає можливість їхньої брехні відкритою.