Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Трактування козаками поляків виявляє схожу політику безладних «етнічних чисток». Прикметно, що описуючи козацькі жертви, Гоголь усуває у версії 1842 року згадку з тексту 1835 року про орендарів і ксьондзів, котрі відповідно до повідомлень посланців були найімовірнішими винуватцями (ПСС 2, 312). Козаки звертають свою увагу на Дубно не тому, що в ньому якась особлива концентрація антиукраїнського елементу, а тому, що в місті было много казны, богатых обывателей (ПСС 2, 85). У версії 1842 року гоголівські козаки не шукають винних поляків і євреїв, а просто вбивають усіх на своєму шляху та зрівнюють усе із землею. Також у розповіді не показується, що уявні кривди, які призвели до війни, було підтверджено, коли козаки отримали змогу спостерігати за ситуацією. Мова оповідача не здається цілком переконливою, коли він описує картини руйнування: Дыбом воздвигнулся бы ныне волос от тех страшных знаков свирепства полудикого века, которые пронесли везде запорожцы (ПСС 2, 83).
Каталог звірств, учинених наступаючим козацьким військом, у версії 1842 року, набагато перевищує список версії 1835 року. У 1842 році, наприклад, Гоголь додає такий фрагмент: Избитые младенцы, обрезанные груди у женщин, содранные кожи с ног по колени у выпущенных на свободу, — словом, крупною монетою отплачивали козаки прежние долги (ПСС 2, 83). У 1842 році Гоголь також розширює опис того, як козаки завдають шкоди селам в околицях Дубна: Войско… от нечего делать, занялось опустошеньем окрестностей, выжигая окружные деревни, скирды неубранного хлеба, и напуская табуны коней в нивы, еще не успевшие срезаться серпом, где, как нарочно, колебались тучные колосья, плод необыкновенного урожая (ПСС 2, 86). Оповідач виокремлює беззахисних людей серед тих, хто рятується від козацького терору: Бегущие толпы монахов, жидов, женщин вдруг омноголюдили те города, где какая-нибудь была надежда на гарнизон и городовое рушение (ПСС 2, 84). Хоч у тексті 1835 року солдати були серед цих біженців (ПСС 2, 312), у 1842 році Гоголь вилучає цю подробицю. Цивільне населення тут є жертвою козаків.
Коли делегація ченців із католицького монастиря неподалік закликає козаків дотримуватися права і своїх обов’язків перед королем, кошовий відповідає, що поляки ще нічого не бачили. Незабаром полум’я поглине цей монастир: И скоро величественное аббатство обхватилось сокрушительным пламенем, и колоссальные готические окна его сурово глядели сквозь разделявшиеся волны огня (ПСС 2, 84). «Суворий погляд» монастирських вікон розпочинає низку мотивів, що натякають на занепокоєння з приводу мстивого походу козаків. Образ палаючого монастиря виникає незадовго перед зустріччю Андрія зі служницею польської жінки, що прискорює його зраду. Вона посідає центральне місце в Андрієвому спогляданні чарівного краєвиду, освітленого палаючими околицями. Оповідач, поєднуючи свою точку зору з Андрієвою, пропонує надзвичайно чуттєвий і естетизований образ:
Там обгорелый черный монастырь, как суровый картезианский монах, стоял грозно, выказывая при каждом отблеске мрачное свое величие. Там горел монастырский сад. Казалось, слышно было, как деревья шипели, обвиваясь дымом, и когда выскакивал огонь, он вдруг освещал фосфорическим, лилово-огненным светом спелые гроздия слив, или обращал в червонное золото там и там желтевшие груши, и тут же среди их чернело висевшее на стене здания или на древесном суку тело бедного жида или монаха, погибавшее вместе с строением в огне. Над огнем вились вдали птицы, казавшиеся кучею темных мелких крестиков на огненном поле (ПСС 2, 88).
Образи сурового картезианского монаха та незмінної «величі» монастиря, попри його зруйнований стан, а також «грізний» вигляд натякають на тихий, але сильний докір і провіщають польську відповідь (слово суровый з’являється згодом у контексті мстителя; ПСС 2, 104, 119). Тіла ченців і євреїв, моторошно порівняні з гронами фруктів, додають до цього фрагмента жахливої зловісності. Образ птахів, що в’ються, як маленькі хрестики на вогняному тлі, може бути пов’язаний із душами закатованих жертв. Тривожний тон закрадається в голос оповідача, коли, як і відбувається в цьому фрагменті, він віддаляється з поля зору козаків.