Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Однак попри націоналістичну риторику та відповідальність військового командира, Тарас не випускає з уваги особисту місію. Його люта гонитва за Андрієм, коли він помічає його в бою, також підтверджує думку, що корисливі мотиви становлять левову частку Тарасових причин залишитися тут. Він готує засідку на Андрія за допомогою тридцятьох козаків і саркастично звертається до нього: «Что, сынку, помогли тебе твои ляхи?» (ПСС 2, 143). Він холоднокровно вбиває Андрія: «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!» (ПСС 2, 144). Андрій упродовж цієї сцени залишається покірним і мовчазним, не роблячи жодних спроб самозахисту. Хоча Тарас не має жалощів до Андрія і, на відміну від версії 1835 року, заходить настільки далеко, що залишає його тіло непохованим, незабаром його спіткає набагато сильніша скорбота. Остапа беруть у полон якраз після страти Тарасом свого молодшого сина. Дві тисячі козаків під орудою Тараса зазнають нищівної поразки від поляків. Тарас водночас втрачає своїх синів і своє військо, а йому самому ледь вдається вижити. Звісна річ, він не здатен звільнити козаків, які потрапили в полон у Дубні, і думка про них навіть не з’являється в його мозку.

Оклигавши від бойових ран, Тарас оплакує трагічну долю своїх братів по зброї, але, хоч і шкодує з приводу таких наслідків, жодного разу не бачить за собою ніякої провини. Оповідач порівнює його в цей момент із хазяїном дому після бучної учти: вся перебита вдребезги посуда; нигде не осталось вина ни капли, расхитили гости и слуги все дорогие кубки и сосуды, — и смутный стоит хозяин дома, думая: «Лучше б и не было того пира» (ПСС 2, 148). Подібно до такого хазяїна, Тарас оглядає трагічну долю своєї дубненської кампанії і частини козаків, що переслідували татар, уявляючи тіла своїх товаришів, зарослі травою. Та коли він став свідком тортур і страти свого дорогого сина Остапа на варшавській площі, його кров закипіла знову. Він приєднується до повстання гетьмана Остряниці проти Польщі і здійснює свою помсту незабаром після того, як козацька армія, попри його попередження щодо польської зради, уклала з поляками мир. Йому вдається спалити вісімнадцять міст і сорок костелів, іноді з паствою всередині: його козаки настромлювали дітей на свої списи й кидали їх у полум’я. Тарас усе це робить у пам’ять свого сина: «Это вам, вражьи ляхи, поминки по Остапе!» (ПСС 2, 169). З 12 тисяч вояків під орудою Тараса залишилася жменька козаків, яким ледве вдалося врятуватись. Однак цього разу Тарас уже не шкодує про втрати; навпаки, у прощальних словах він закликає своїх вояків, що відпливають на човнах, повернутися наступної весни за новим врожаєм католицької крові.