Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Траплялися, багато разів, — киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.
— І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! — пояснює Бутурлін.
— Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? — лякається пані Анастасія.
— Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.
— Що видав? — ошелешено питає Бутурлін.
— Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронною відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.
— Який нашийник? — дивується Анастасія.
— Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.
— Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, — каже Бутурлін.
Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив — і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.
— Що це ви робите, Іване Карповичу? — зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.
— Та нічого, нічого, — кажу йому і сідаю. — Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.
— Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? — перекладає Бутурлін.
А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.
— Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, — брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. — Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.
— І що — вони нападають на людей? — жахається Анастасія.
— Так, їм же кров потрібна Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, — кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.
— О Господи! — Анастасія притискається до мене боком. — А зараз вони теж є? Тут, у Києві?
— Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампі-ростріл, але допомагає.
Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.
— А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? — питаю Бутурліна.
— Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака Всі ці страхи — вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.
— Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?
— Пан Плумпе впевнений у цьому.
Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.
Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і їх повели в номери відпочивати. Вже й сам відчуваю, що випив достатньо, то переходжу на воду, сидиться добре, аж тут Плумпе каже, що завтра важкі зйомки, треба розходитися. Я повертаюся до свого номера, падаю на ліжко і відчуваю в боку тепло від пані Анастасії. І те тепло якось мене роз’ятрює, не дає лежати. Я підхоплююся. Чому б не сходити до пані Кольцової, не заспокоїти її, розповісти, що про вампірів я набрехав, а то ж хвилюватиметься, бідолашна. Виходжу в коридор, підходжу до дверей її номера, хочу постукати, коли чую голоси. Хтось розмовляв, досить гучно, але щось розібрати з-за дверей важко. Я присідаю і прикладаю вухо до замкової щілини.
— Не смійте так зі мною розмовляти! — ображено казала Анастасія. — Я вам не якась хористка! Я — відома акторка!
— Настю, в моїх силах зробити так, що та більше не потрапиш у жодне кіно! І та це знаєш! — це говорив Анатоль, той самий Куйбіда, що привіз мене сюди.
— Не треба мене шантажувати!
— А я й не шантажую. Просто це факт. Я не хочу ламати тобі життя, то зроби те, що я наказав.
— Я відчуваю себе проституткою!
— Та він же тобі сподобався! Ти ж так до нього притаскалася за столом.
— Не твоя справа!
— Моя. Зараз же пішла до нього! Закрути йому голову, щоб тиждень він не бачив нічого, крім твоїх цицьок!... — чується ляпас.
— Як та смієш! — ображається Анастасія.
— Слухай, в тебе ж справді чудові цицьки.
— Припини!
— Це та припини! Не забувай, звідки я тебе взяв, припини вдавати цнотливицю! — у голосі Анатоля несподівано з’являється метал. — Зараз же йди до нього, і щоб цей селюк наступний тиждень був у раю твого імені. А потім ми відправимо його звідси. Лише тиждень! Дій! — я чую кроки до дверей. Коридор довгий, то втекти кудись я не встигну. Ще не підвівся від щілини, а вже стукаю у двері.
— Пані Анастасіє? Це Іван Карпович.
Пауза, задовга пауза, Анатоль не виходить, мабуть, десь ховається.
— Так, Іване Карповичу, — каже Анастасія і дещо згодом відчиняє мені двері номера. Робить здивоване обличчя.
— Анастасіє, я там наплів трохи, про вампірів, так то брехня. Не зустрічав я їх, і думаю, що немає їх, принаймні в Києві. То не хвилюйтеся.
— О, це добре, а то я так нажахалася! Заходьте, Іване Карповичу! — запрошує вона, і я бачу в її очах якісь дивні веселощі.
Заходжу, Анатоля не видно, він десь сховався. В іншій кімнаті, в Анастасії теж великий номер на дві кімнати.
— Хочете випити?
— Та, мабуть, уже досить.
— Давайте вип’ємо! — каже вона і сміється. — Я так рада, що ви прийшли! Ходімо!
Вона йде у другу кімнату. То Анатоль, мабуть, залишився у першій і зараз спробує втекти непоміченим. Ну й добре, нехай думають, що я нічого не знаю. І тут бачу чоловічий черевик, що стирчить з-під широкого ліжка. Анатоль під ліжко заліз?
— Ось, хороший французький коньяк, — Анастасія підносить два келихи і безтурботно всідається. На ліжко. — Прошу, Іване Карповичу, не стійте опудалом, сідайте! — вона плескає долонею по ковдрі на ліжку. Вона не знає, що Анатоль на підлозі? Чи знає? Шалена дівка!
Я сідаю, вона цокається.
— Ну, за зустріч, — каже вона тихенько, підморгує і так поводить язиком по губах, що я аж сіпаюся. Вона випиває, і я випиваю. Дивиться на мене, хитрувато примружившись, і я дивлюся. В її очах якісь зовсім бісівські вогники.
— Іване Карповичу, я навіть мріяти не могла, що познайомлюся з вами.
— Та ну що ви таке кажете. Я — провінційний пень, а ви — відома на всю імперію акторка!
— Але більшість газетярів чергує біля готелю не через мене, а через вас І газети писатимуть завтра здебільшого про вас Що герой, найкращий сищик імперії, невтомний борець зі злочинами, нарешті оговтався після важкою кавказькою полону і узявся за нову справу. Всі будуть радіти й цікавитися, що за справа, і тільки десь в останньому абзаці побіжно згадають про Кольцову.