Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 156 157 158 159 160 161 162 163 164 ... 187
Перейти на страницу:

— Траплялися, багато разів, — киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.

— І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! — пояснює Бутурлін.

— Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? — лякається пані Анастасія.

— Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.

— Що видав? — ошелешено питає Бутурлін.

— Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронною відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.

— Який нашийник? — дивується Анастасія.

— Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.

— Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, — каже Бутурлін.

Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив — і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.

— Що це ви робите, Іване Карповичу? — зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.

— Та нічого, нічого, — кажу йому і сідаю. — Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.

— Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? — перекладає Бутурлін.

А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.

— Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, — брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. — Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.

— І що — вони нападають на людей? — жахається Анастасія.

— Так, їм же кров потрібна Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, — кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.

— О Господи! — Анастасія притискається до мене боком. — А зараз вони теж є? Тут, у Києві?

— Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампі-ростріл, але допомагає.

Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.

— А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? — питаю Бутурліна.

— Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака Всі ці страхи — вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.

— Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?

— Пан Плумпе впевнений у цьому.

Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.

Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і їх повели в номери відпочивати. Вже й сам відчуваю, що випив достатньо, то переходжу на воду, сидиться добре, аж тут Плумпе каже, що завтра важкі зйомки, треба розходитися. Я повертаюся до свого номера, падаю на ліжко і відчуваю в боку тепло від пані Анастасії. І те тепло якось мене роз’ятрює, не дає лежати. Я підхоплююся. Чому б не сходити до пані Кольцової, не заспокоїти її, розповісти, що про вампірів я набрехав, а то ж хвилюватиметься, бідолашна. Виходжу в коридор, підходжу до дверей її номера, хочу постукати, коли чую голоси. Хтось розмовляв, досить гучно, але щось розібрати з-за дверей важко. Я присідаю і прикладаю вухо до замкової щілини.

— Не смійте так зі мною розмовляти! — ображено казала Анастасія. — Я вам не якась хористка! Я — відома акторка!

— Настю, в моїх силах зробити так, що та більше не потрапиш у жодне кіно! І та це знаєш! — це говорив Анатоль, той самий Куйбіда, що привіз мене сюди.

— Не треба мене шантажувати!

— А я й не шантажую. Просто це факт. Я не хочу ламати тобі життя, то зроби те, що я наказав.

— Я відчуваю себе проституткою!

— Та він же тобі сподобався! Ти ж так до нього притаскалася за столом.

— Не твоя справа!

— Моя. Зараз же пішла до нього! Закрути йому голову, щоб тиждень він не бачив нічого, крім твоїх цицьок!... — чується ляпас.

— Як та смієш! — ображається Анастасія.

— Слухай, в тебе ж справді чудові цицьки.

— Припини!

— Це та припини! Не забувай, звідки я тебе взяв, припини вдавати цнотливицю! — у голосі Анатоля несподівано з’являється метал. — Зараз же йди до нього, і щоб цей селюк наступний тиждень був у раю твого імені. А потім ми відправимо його звідси. Лише тиждень! Дій! — я чую кроки до дверей. Коридор довгий, то втекти кудись я не встигну. Ще не підвівся від щілини, а вже стукаю у двері.

— Пані Анастасіє? Це Іван Карпович.

Пауза, задовга пауза, Анатоль не виходить, мабуть, десь ховається.

— Так, Іване Карповичу, — каже Анастасія і дещо згодом відчиняє мені двері номера. Робить здивоване обличчя.

— Анастасіє, я там наплів трохи, про вампірів, так то брехня. Не зустрічав я їх, і думаю, що немає їх, принаймні в Києві. То не хвилюйтеся.

— О, це добре, а то я так нажахалася! Заходьте, Іване Карповичу! — запрошує вона, і я бачу в її очах якісь дивні веселощі.

Заходжу, Анатоля не видно, він десь сховався. В іншій кімнаті, в Анастасії теж великий номер на дві кімнати.

— Хочете випити?

— Та, мабуть, уже досить.

— Давайте вип’ємо! — каже вона і сміється. — Я так рада, що ви прийшли! Ходімо!

Вона йде у другу кімнату. То Анатоль, мабуть, залишився у першій і зараз спробує втекти непоміченим. Ну й добре, нехай думають, що я нічого не знаю. І тут бачу чоловічий черевик, що стирчить з-під широкого ліжка. Анатоль під ліжко заліз?

— Ось, хороший французький коньяк, — Анастасія підносить два келихи і безтурботно всідається. На ліжко. — Прошу, Іване Карповичу, не стійте опудалом, сідайте! — вона плескає долонею по ковдрі на ліжку. Вона не знає, що Анатоль на підлозі? Чи знає? Шалена дівка!

Я сідаю, вона цокається.

— Ну, за зустріч, — каже вона тихенько, підморгує і так поводить язиком по губах, що я аж сіпаюся. Вона випиває, і я випиваю. Дивиться на мене, хитрувато примружившись, і я дивлюся. В її очах якісь зовсім бісівські вогники.

— Іване Карповичу, я навіть мріяти не могла, що познайомлюся з вами.

— Та ну що ви таке кажете. Я — провінційний пень, а ви — відома на всю імперію акторка!

— Але більшість газетярів чергує біля готелю не через мене, а через вас І газети писатимуть завтра здебільшого про вас Що герой, найкращий сищик імперії, невтомний борець зі злочинами, нарешті оговтався після важкою кавказькою полону і узявся за нову справу. Всі будуть радіти й цікавитися, що за справа, і тільки десь в останньому абзаці побіжно згадають про Кольцову.

1 ... 156 157 158 159 160 161 162 163 164 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)