Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— У кіно нічого не розумію, дивитися тільки люблю. А ось на тому, як рогач тримати, знаюся, — кажу спокійно і ввічливо.

— Ото і йди звідси, тримайся за свій рогач у себе на хуторі! — цей Мефодій чомусь злий на мене, хоч я його ж уперше в житті бачу!

— Мефодію, не втручайтеся, — захищає мене Бутурлін.

— Припиніть, — каже Анастасія. — Іване Карповичу, покажіть ще, як треба по-справжньому біля пічки.

Я й показав. Вона повторила, та так точно, наче все життя ті чавуни рогачем і тягала! Ну, талант же, я аж не чекав! Потім ми ще довго сиділи, розмовляли, розповідав я, що і як у житті селянської жінки. Рухи показував, вираз обличчя. Кольцова уважно дивилася і повторювала, та так, що я аж у долоні плескав від захоплення. Бо так уже вміло!

— Тільки ось руки, Анастасіє, ховайте, не показуйте, — кажу їй.

— Чим погані мої руки? — дивується.

— Руки у вас чудові просто, — кажу і аж милуюся ними, білими та тонкими. — Тільки ж у жінок із народу руки інші. З долонями великими, биті, печені, в мозолях. А у вас руки наче шовкові, наче квітки ніжні, не буває таких рук у селянок. Якщо вам правда потрібна, то ці руки в одну мить усе кіно на брехню переведуть.

— І то правда. Дякую, Іване Карповичу, — торкнулася мене ручкою, сама пахне, наче райський сад, пішла на майданчик і так зіграла, наче все життя в селі біля печі провела.

В обід Анастасія запросила мене за стіл, за яким сиділи німець із Бутурліним Обідали у невеликій залі, де подавали все, як у дорогому ресторані. І порцеляна, і срібло столове, і офіціанти навчені.

— Ти диви! Чи цілий ресторан сюди привезли? — питаю я.

— А чого ж не привезти, коли гроші є, — усміхається Анастасія.

— Хто такий щедрий?

— Та один фабрикант із Ревеля фінансування забезпечив. То Ханжонков може над кожною копійкою не труситися. Іване Карповичу, а як я жінку з народу граю? — питає в мене Кольцова.

— І дався вам той народ? — дивуюся. — Ото коли ви індійську княжну грали, так значно цікавіше, ніж ото зараз, коли з рогачем ходите. Хоча ви і з рогачем чудова.

— Про народ Мефодій написав сценарій. Він — талановитий письменник. Звісно, не такий популярний, як ви з графом, але талановитий.

— Щось він дивиться на мене вовком.

— Ну, у творчих людей часто заздрість буває. А вашій популярності важко не заздрити.

— Так, популярність ваша просто шалена, — приєднується до розмови Бутурлін. — Он навіть Максим Горький супроти вас статтю написав.

— Супроти мене? — дивуюся.

— Ага, називається «Прірва розваг». Пан Горький вважає, що така легка література, як ваші оповідки, по-перше, знищує літературу серйозну, бо люди хочуть читати про пригоди, а не про ширяння духу. А по-друге, відволікає народ від боротьби за свої права, служить таким собі опіумом, що відвертає увагу простого люду від серйозних проблем, від спроб боротьби. То якби Івана Підіпригори не існувало, владі треба б було його вигадати. Оце так і написав!

— Той Горький — заздрісник і бере гроші у бунтівників! — каже з-за сусіднього столика граф.

— Та як ви смієте! — встряє Мефодій, і вони починають лаятися, аж поки Анастасія не наказує їм замовкнути.

— І як вам це кіно? — питає вона мене.

— Та дивно якось. Незвично. Ото народ той, правда життя...

— Так, справді незвично. Я спочатку коли сценарій прочитала, то не хотіла брати участь. А потім погодилася, бо дуже вже незвичайне кіно. Мені набридло якихось ляльок грати, щоб тільки щоки надувати та великі очі робити. А тут роль жінки з народу, сам фільм про справжнє життя низів, спочатку в мирний час, потім у воєнний. І нам таки потрібна правда життя. Щоб зобразити все правильно і точно. Щоб не було прикрашання дійсності, щоб було життя, як воно є. Розумієте?

— А про низи? Це що, виключно про робітників?

— Про робітників, про селян, про народ, — пояснює Бутурлін, який швиденько перекладає розмову німцю.

Сміюся я і головою кручу.

— Що? — цікавиться Бутурлін.

— І хто буде ваше кіно дивитися? — питаю прямо.

— Як хто? Прості люди і будуть! Це ж буде кіно про них і для них!

— Ні! — кажу. — Навіщо їм платити за квиток, щоб подивитися на те, що вони й так щодня бачать задарма? Людям казка потрібна! Щось таке, що вони ніколи в житті не бачили і не побачать! Якісь далекі країні, життя королів і аристократів, драматичні історії кохання, щоб було над чим поплакати, і веселі водевілі, щоб було над чим посміятися! А життя, що життя? Життя і так повно навколо, хоч греблю гати тим життям. Навіщо за нього ще й гроші платити?

— Ні, це неправда, що народ не готовий до серйозних проблем у кінематографі, — впевнено каже Бутурлін. — Просто люди звикли, що це так, балаган якийсь, непотріб, що там про серйозне не розмовляють. Але це можна змінити. Треба дати людям правду!

— Ви мені вибачте, може, я таки чогось не розумію, але вважаю, що простим людям та ваша правда не потрібна. Бо правдою всі вже по горло ситі! І ото народу прислужуватися не треба! Бо народ — то череда, тільки прибери пастуха, як розійдеться ланами хліб толочити. Я сам із народу і серед народу живу. То знаю, про що кажу. Забери городових із вулиць, як одразу вікна бити почнуть і в під’їздах до вітру ходити. Он як, може, чули у Ромнах, ледь бунт не затіяли, насилу вгамував. То краще без правди життя, бо ж якщо правда, то запитання починаються. Чого я в багні, а хтось у ресторані обідає? Чому в Івана Карповича парове опалення, а в мене пічка розвалена курить? — і так далі.