Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— І твій батько погодився?
— Так, у нього було шість дочок і цілком реальна перспектива жебракування. То він узяв гроші, і я опинилася у князя. Першої ж ночі він спробував позбавити мене цноти, але не зміг, через чоловічу слабкість. І надалі в нього нечасто виходило, то мені довелося навчитися задовольняти його самотужки. Спочатку я його ненавиділа, а потім звикла. І він багато зробив для мене. Навчив грамоти, найняв для мене вчителів співів і танців. З першим вийшло не дуже, а танцюю я досі добре. Коли я подорослішала, князь утратив до мене цікавість, цілком міг би просто викинути на вулицю, але ні, він мене познайомив із впливовими людьми, домігся для мене першої ролі у вар’єте, а потім звів із Ханжонковим, давши старт кар’єрі у кіно.
— Навіщо ти розповідаєш мені про цього князя? — дратуюся я, бо не люблю розпусників.
— Бо за дивним збігом обставин у нього теж родима пляма на правій сідниці й така сама родимка, як у тебе, на потилиці, у волоссі. На тому ж самому місці. Хіба це не дивно? А ще ти схожий на князя в молодості!
— Звідки ти знаєш, який він був у молодості?
— У нього є купа своїх портретів у різному віці. Князь дуже любить себе. А скільки було твоїй матері, коли вона народила?
— До чого це? — дратуюся я.
— До того, що якщо вона була дуже молода, років тринадцять-чотирнадцять, то цілком можливо, що до твого народження був причетний князь. Щоправда, коли я жила з ним, князь уже був безплідний, він любив розповідати, що позбавив цноти сотні дівчат і замолоду спав лише з молодими, майже дітьми. Через це мав неприємності, кар’єри не зробив, але це йому було й непотрібно, враховуючи його статки. Ану стань, ліву ногу вперед, праву руку назад, наче збираєшся кидати спис.
— Для чого це?
— Ваню, будь ласка!
Я стаю, як вона просить. Мені тривожно від думок, що забігали тарганами після її слів.
— Точно, ти дуже схожий на нього, Ваню, кажу тобі! В нього є портрет себе молодого у такій позі, де він теж голий. Так от, ви схожі наче дві краплі води! Цілком можливо, що ти княжич Ухтомський! Принаймні, це багато чого пояснює.
Дуже збуджена Анастасія стрибає навколо мене, я теж не те щоб спокійний.
— Маячня! — не хочу вірити її словам.
— Не буду тебе переконувати, але з’їздь до столиці. Князь передав частину свого зібрання музеєві Олександра Третього. Це довелося зробити, щоб зам’яти один скандал із викраданням доньки голландського підданого. Серед переданого є кілька картин, де ще молодий князь виступав натурником і зображував різних давньогрецьких богів та героїв. Просто подивишся на них і, думаю, все зрозумієш. Що ти хочеш на сніданок?
— На твій розсуд, — я ошелешено стою і слухаю, як вона замовляє каву, яєчню, сандвічі та вівсянку. Потім починаю одягатися. У голові гупає. Я не вірю, що ось так могло статися. Що випадкова справа, до якої я пристав майже проти власної волі, привела мене до батька, якого я ніколи не шукав і навіть намагався не думати про нього.
— Ваню, одягайся. І не стій, наче мішком прибитий. Нічого страшного не сталося. Захочеш, побачиш його, князь досі живий і навіть купив десь зовсім юну китаянку, про що хвалився в листі. Не схочеш — просто викинеш його з голови, наче й не було. Добре?
Вона стрибає по кімнаті, наче кізочка, весела та бадьора, в неї блищать очі, вона сміється, пританцьовує і наспівує. Я відчуваю себе старим і безпорадним, ледве опановую себе, одягаюся. Потім виходжу з номера, чекаю в коридорі, поки з’являться два офіціанти з тацями. Удаю, наче прямую до номера Анастасії. Заходжу з ними, вітаюсь. Анастасія посміхається, наче цариця, питає, як мені спалося. Потім ми похапцем їмо, вона сміється.
— Слухай, Ваню, а це ж виходить, що я спала одразу з двома поколіннями князів Ухтомських! Брати в мене були, а ось щоб і батько і син, то ні!
— Тю, та який там я князь! — махаю рукою. — Досі не навчився їсти ножем та виделкою!
— О, старий князь теж любив їсти все ложкою, наче мужик! — вона сміється, я червонію.
— Анастасіє, прошу, щоб ці ваші здогадки не потрапили до газет.
— За це можеш не хвилюватися. Що ж я буду руйнувати свою красиву історію про те, як скромна провінційна дівчинка стала зіркою екранів? Розповім про старого розпусника, що видав мені квиток до кіно? Ніколи. Нехай це все залишиться нашою маленькою таємницею.
У двері постукали.
— Допивайте каву і ходімо, — вона ще підскочила до дзеркала і покрутилася біля нього.
Ми вийшли удвох, у холі Анатоль повідомив, що плату мені не буде підвищено. То по обіді я сказав, що отримав термінову телеграму і мушу відбути у справах. Мені не хотілося їхати від Анастасії, але я мав їхати.
Потяг до Петербурга їхав більше доби, ще кілька годин знадобилася, щоб дещо дізнатися. Я побував у музеї Олександра Третього і подивився на картини, які порадила Анастасія. Після них поїхав до будинку князя Ухтомського неподалік від Адміралтейства. Поговорив зі слугами з сусідніх домів, ті розповіли, що князь останнім часом хворіє, постійно до нього їздять лікарі, а тепер унадилися кілька племінників, що чекають на спадок. Але князь із ними в поганих відносинах, то не спілкується.
Разом із князем у будинку жив візник Харлам, який був одразу і за двірника, кухарка Алія, татарка з Казані, що працювала у князя вже багато років, та якась покоївка азіатського вигляду.
— Ще зовсім дівчинка, князь таких полюбляє, — це вже мені розповідав сам Харлам, якого я спочатку пригостив цигаркою, а потім запросив до трактиру неподалік. Там довелось замовити аж три графинчики, поки у цього дебелого чолов’яги розв’язався язик.
— Що значить полюбляє?
— А те і значить. Жінки його не цікавлять, а тільки молоді дівчата, чим молодші, тим кращі. Колись їздив за ними по всій країні, а зараз старий став, додому їх привозить.
— А де він їх брав? Це ж не худоба, батьки є, влада.
— Коли гроші є, то влада у тебе. А батьки — одним гроші давав, а частенько і просто викрадав. Награється і вижене. Дівчата, особливо як по селах, вони ж потім завжди мовчали про те, що сталося. Соромно їм було.
— А ти це звідки знаєш?
— А мені лакей княжий розповідав, Абраша.
— Жид, чи що?
— Жид. Його князь колись підібрав дитиною і тримав при собі вірним слугою. Так той Абраша, коли захворів, плакався мені. Воно хоч і жид, а перед Богом страшно з гріхами помирати. Розповідав, як дівчаток хапав і князю притягував. Сваволили по всій імперії. Бувало, що поліція ловила їх, але у князя завжди і гроші при собі, і зв’язки. Коли поліції заплатить, коли батькам, отак і виплутувався. І що він у тих дітях знайшов? Баба приємна, коли в тілі! Ну, давай!
Він пив, я під стіл виливав. Тверезим хотів бути. Розплатився, повів Харлама додому. Скоріше поніс, бо набрався двірник. Здоровий був, то ледь дотягнув його до будинку князя. Довго шукав ключі по кишенях. Зайшли до будинку, там темно було, тільки на другому поверсі горіло світло. Я вже від Харлама знав, що на другий поверх нікому зі слуг дороги немає. Двері туди завжди зачинені. Прибирає там молоденька покоївка-китаянка, вона ж князю і їсти носить. Раніше Ухтомський вниз спускався, але останнім часом зовсім зліг.
Уклав я Харитона на ліжко його в тісненькій двірницькій, вийшов. Тиша в будинку, цілому палаці, не гіршому, аніж у Павла Івановича Харитоненка. Пройшовся до широких сходів, піднявся. Двері були зачинені. Зняв чобіт, дістав із нього відмичку. Це з речей графа Маєвського, який страшенно полюбляв усілякі застосови. Подлубався у замку і відчинив. Зайшов усередину. Довгий коридор. З-під одних дверей видно було смужку світла. Пройшов туди. Прислухався. Хтось говорив, потім почав тихенько стогнати. Я обережно відчинив двері. Це була спальня. Велике ліжко, на якому майже губився невеличкий дід з розплутаним сивим волоссям. Той дід мацав якусь азіатську дівчинку, теж голу. Терся об неї, шепотів різний сором та кректав. А за мить уже летів з ліжка, від мого ляпаса.
Перелякана дівчинка скрикнула.
— Одягайся. — сказав їй. А сам підійшов до старого, що полетів аж на підлогу, стогнав там. Я хотів його вбити одразу. Придушити цього жалюгідного червака Так би і зробив, якби він почав молити про пощаду, просити не вбивати. Але він не став. Спокійно дивився на мене зовсім не переляканим поглядом.