Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Мене візьміть! — аж закричав.

І так до мене причепився, що довелося з представником кінофабрики домовлятися, щоб і Маєвського з собою взяти. Анатоль швидко погодився і невдовзі вже ми поїхали з хутора Граф як дізнався, що сама Анастасія Кольцова буде на зйомках, так аж слиною почав пирскати, казав, що це улюблена акторка і велика честь.

— Треба буде обов’язково про цю справу написати! — шепотів граф, коли ми відійшли від машини на перепочинок.

— Яку справу?

— З Кольцовою!

— Так немає ж ніякої справи. Посидимо на майданчику, і все.

— Вигадаємо справу! Що ж дурнем сидіти? Вигадаємо! Таке вигадаємо, що читач пальці облизуватиме! І тут я вас прошу, Іване Карповичу, дати мені більше місця.

— Що дати? — дивуюся я.

— Місця. А то що це граф Маєвський в оповідках на рівні Уляни Гаврилівни, а то й собачок ваших. Другорядний персонаж! Це неправильно, я — вартий більшого!

— Чого ж неправильно, якщо я сам завжди розслідую?

— Неправильно, бо засовуєте ви мене завжди. А у всіх великих творах літератури героїв завжди двоє. Дон Кіхот і Санчо Панса, або ті ж самі Шерлок Гольмц та доктор Уотсон! Або... Ну, коли два герої, то тут і діалоги можна добрі вписувати, і так далі. То прошу вас саме тут посунутися, щоб ми змогли удвох і з надзвичайним блиском розіграти цю справу! Сама Анастасія Кольцова буде з нами!

Граф умів захопитися і злетіти високо-високо у своїх мріях, щоб потім боляче звідти гепнутися. Але треба віддати належне, що як боляче не падав, а жодного разу не вбивався. Тобто покрекче граф, а потім заллє горе наливкою — і за кілька днів уже такий, як і був.

— Я дуже вдячний, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на наше прохання, — каже Анатоль Куйбіда, коли ми вже у машині. — Розумієте, це буде справді пречудовий проект. Найкращі актори, режисер-геній, великий бюджет, у нас є все!

— А звідки гроші?

— Фінансує кінофабрика Ханжонкова, яка отримала гроші від невідомих шанувальників пані Кольцової.

— А оцей німець, він що, насправді такий талановитий?

— Надзвичайно! Він зараз найкращий у Європі. Ми б його ніколи не перехопили, але компанія, на яку він працював, збанкрутувала, а тут ми запропонували йому зняти фільм із бюджетом, який дасть можливість йому виконати всі задуми. Дивовижний збіг обставин — і ось пан Плумпе вже у Києві! З нашої кінофабрики до нього приставлений молодий режисер Володимир Бутурлін, що намагатиметься навчитися всього в німця. Для Бутурліна довелося особливий дозвіл, брати, бо він колись мав зв’язки з революціонерами, навіть у тюрмі сидів.

— Підозріла особа!

— Але то все в минулому. Зараз він думає тільки про кіно, чудове мистецтво майбутнього!

— Ну, не таке вже й мистецтво. Балаганний жанр, — уїдливо вставляє граф. — Мистецтво — то література або музика, балет, а кіно є кіно — розваги для натовпу!

— Ось ми й хочемо це змінити! Перетворити кіно на справжнє мистецтво, щоб глядачі не просто реготали чи плакали, а переживали катарсис, як буває про зустрічі зі справжнім мистецтвом! — урочисто каже Анатоль.

Далі вже балакали він і граф, такі слова вживали, що я й не чув, сперечалися, та так завзято, що я аж вимушений був за кермо сісти, бо боявся, що з дороги злетимо. Отак під сперечання і доїхали до Києва, де Анатоль відвіз нас до заводу «Арсенал», біля якого кінофабрика Ханжонкова орендувала цілий цех, де проходили зйомки. Цех добре охоронявся, то нас спочатку оформили, виписали перепустки, а потім тільки пропустили всередину. Там я побачив уже знайомі лампи та камери, багато декорацій, аж трохи напружився. Але актори були одягнені, роздягатися не збиралися, і ніякого сорому чекати не доводилося. Нас познайомили з тим німцем Плумпе, молодим та заклопотаним, який ходив по майданчику, наказував робочим, щоб совали декорації та встановлювали світло. Плумпе розмовляв німецькою, а перекладав його Володимир Бутурлін, який не відставав від іноземця ані на крок. Завжди був поруч, часто щось записував у нотатник, який носив із собою. Плумпе, коли почув, хто я, то дуже зацікавився, сказав, що читав кілька моїх оповідок у Німеччині, запропонував увечері випити пива й побалакати. Я погодився, здивувавшись, що вже про мене і за кордоном знають.

Відійшов і сів під стіночкою, щоб зручно було спостерігати за машинерією знімального майданчика, схожого на мурашник: усі кудись бігали, щось тягли, робили, говорили, шуміли. На перший погляд повний безлад, але потім придивляєшся і бачиш, що кожен робить свою справу, а всім керує той німець, Плумпе. Вміло керує.

— Іване Карповичу? — підійшов до мене якийсь хлопець з нервовим обличчям. — Підіпригора?

— Так, я, — дивлюся на нього.

— Можете їхати, — каже він не так, щоб дуже ввічливо, наче візника відпускає.

— Куди? — дивуюся я.

— Для вас знято номер у готелі «Сарданапал», відпочинете з дороги.

— Та ні, я краще тут посиджу, мені ж цікаво подивитися, як кіно роблять. До того ж, режисеру потрібні мої поради.

— Не потрібні! Сценарію цілком достатньо!

— А ви хто?

— Я — Мефодій Жабченко, автор сценарію!

— Приємно познайомитися.

— Вам немає чого тут робити! — нервує хлопець.

— Як це? А насолоджуватися чарівною Анастасією? До речі, ось і вона!