Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— А хіба й вам не здається, Іване Карповичу, що запитань насправді багато щодо того, що відбувається у імперії? — питає Бутурлін тихенько. За сусіднім столом гризуться граф і Мефодій, ніхто не чує його небезпечних слів. Яких він німцю не перекладає.
— Запитання є. Але тут треба не тільки про запитання думати, а й про те, які відповіді на них можуть бути, — відповідаю обережно. — І ось ті відповіді можуть бути занадто вже поганими. Навіть кривавими. То чи не краще вже як є, без запитань?
— Розумієте, Іване Карповичу, воно-то, може, справді краще, але якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хоч круть, хоч верть.
— Тут погоджуюся, якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хочеш ти цього чи ні, — киваю я.
— Ну, добре, мабуть, досить політики, кажуть, що вона на шлунок погано впливає, — втручається у розмову Анастасія.
— Це точно. Я коли в конторі служив, то багато ж бунтівників бачив, і в більшості з них шлунок хворий був. А як тільки прихильник правлячого дому, то апетит чудовий, іноді навіть занадто.
— Ну, ми з вами, Іване Карповичу, здається, точно не бунтівники, онде скільки з’їли, — сміється акторка.
— Це факт, — усміхаюся я, і якось стало мені легко та весело, як від самого полону кавказького не було. Відчув я силу в собі і впевненість, і жагу до діяльності. Правильно зробив, що поїхав!
— Іване Карповичу, а давайте так зробимо, що наче німці хочуть викрасти пані Анастасію, — це вже граф до мене підійшов після обіду.
— Що за дурниці? — дивуюся я.
— Нам же історія потрібна з цих зйомок! За пригоди з Кольцовою добре заплатять, це я вам точно кажу! До того ж, драма: підступні тевтони хочуть викрасти акторку!
— Для чого? — кривлюся я.
— Щоб залякати імперію!
— Та дурниці. Де тевтони, а де Київ!
— Так усюди їхні агенти є! Шпигуни! Чи ви газет не читаєте? — дивується граф.
— Перед Японською війною також про шпигунів у Києві тільки й балакали, багатьох людей арештували, але виявилося, що серед них жодного шпигуна, — нагадую я.
— Ну, добре, то, може, у вас якась краща історія є? — дратується Маєвський, якому не сподобалося, що його за стіл з Кольцовою не запросили.
— Поки немає.
— Але ж вона потрібна нам!
— Ну, графе, вигадувати я нічого не буду. Як щось трапиться, то трапиться.
— Іване Карповичу, але ж журнали вимагають! У нас запасів уже не залишилося!
— Чого ж ні? Сім оповідок моїх уже котрий місяць пилюжаться. Я коли ще написав, а ви досі їх не обробили.
— Та якось натхнення не було, — зітхає граф.
— Пили б ви менше, бо он зараз знов тепленькі.
— А як мені не пити, якщо сумую я? — Маєвський робить трагічний вираз обличчя, за яким обов’язково піде багато разів уже повторений плач про те, на кого він життя і талант свій загубив, підняв із бруду в люди, зробив зіркою імперії, а сам залишився в тіні.
Махнув рукою я і пішов, щоб цього не слухати. Бо завжди вважав, що як погано тобі так, живи інакше, а як тільки скиглити й нічого не робити, то це дивно якось. Прийшов на майданчик, сів у кутку, відчував на собі невдоволені погляди Мефодія, який до мене більше не підходив, тільки дивився час від часу гнівно. Натомість поруч присів Анатоль Куйбіда, який захоплювався всіма діями режисера Плумпе.
— Ох, Іване Карповичу, талант є талант! Яка впевненість у людини!
— Впевненість нічого не значить. Коли я в армії служив, у Туркестані, так у нас був командир полку, такий впевнений, що хоч ту впевненість у клунок згрібай. Якось на маневрах завів полк у гори, заблукав, йому б відступити, а він такий упевнений, що далі пішов. Багато народу поморозив, багато на льодяних стежках гірських розбилося, скандал виник, потрапив він під суд. Ледь відкупився, але залишився таким самим упевненим.
— Ні, тут інший випадок, цей Плумпе справді талановитий! І кіно це буде незвичайне!
— Чим?
— Ну, такі актори та режисер! А ще бюджет!
— До речі, а звідки гроші? Всі кажуть, що таких розкішних зйомок ще не було.
— Якийсь фабрикант із Ревеля труснув гаманцем.
— І що ж його на щедрість підшвтохнуло?
— Та начебто пані Анастасія. Ви ж бачите, яка вона? Аж дихати важко, коли дивишся на неї.
Зітхає Анатоль і дивиться, як пані Кольцова зображує сум, читаючи лист коханого. Справді, така красива, що серце крається. Заради такої грошей жалкувати не будуть.
— Анатолю, а про що хоч кіно? Що там далі буде?
— Кіно про невеличке селище, десь біля кордону. Там живе дівчина, яку грає пані Анастасія, та її коханий, якого гратиме Іван Мозжухін. Прості люди, з народу, не якісь там дворяни чи щось таке. Іван служить в армії, вони сумують одне за одним, пишуть листи, бачать одне одного у снах, аж тут починається війна.
— З німцями?
— Ну, ми тут не акцентуємо, з ким саме, просто з ворогами, дикими варварами, що захоплюють село і викрадають дівчину, намагаються примусити її служити в будинку розпусти. А коли вона відмовляється, то кидають до тюрми, де піддають тортурам. Тим часом її коханий за наказом командування пробирається у тил до ворогів, щоб викрасти ворожого генерала Випадково дізнається про долю коханої і рятує її, після чого мститься ворогам Вітчизни. У фіналі їх оточують варвари, пропонують здатися, але герой помирає в бою з криком «За віру, царя і Отечество», вороги збігаються до його тіла, щоб познущатися, але його кохана висаджує в повітря погріб з вибухівкою, чим нищить командування ворогів, що збіглося подивитися на тіло зухвалого русича.
— Що це за маячня? — дивуюся я.
— Ну, сценарій був трохи інший, але довелося переробити.
— Чому?
— Розумієте, Іване Карповичу, скоро почнеться війна. Уряд вимагає від виробників кіно патріотичних стрічок, щоб піднімати дух населення. Меценат, що дав гроші на кіно, пов’язаний із постачанням армії, тож готовий виконувати вимоги командування. До того ж, це зараз зйомки відбуваються у павільйоні, а потім треба буде знімати в полі, з використанням тисяч статистів і військової техніки, щоб показати всю дикість ворогів імперії. Армія обіцяє допомогти зі зйомками, і нам довелося піти назустріч владі.
— І цей німець згоден знімати фільм, що розпалить ненависть до його народу?
— Пан Плумпе — людина мистецтва Тут він отримав надзвичайні можливості для зйомок, то радо працює. Головне для нього — зняти велике кіно.
Ми й далі розмовляємо з цим Анатолем, зйомки тривають, Анастасія просто чудово зображує жінку з народу, вже без моїх порад. Тільки іноді німець їй щось пояснює, а вона уважно слухає переклад. По закінченні зйомок нас чекають машини, що відвозять до готелю. Під дверима вже чекає цілий натовп, одні хочуть подивитися на Анастасію Кольцову, інші на мене, газетярі кричать запитання. Щось там про німця-режисера Відповідаю, що різні народи квітнуть під орудою дому Романових і ніщо цьому не завадить. Забігаю в готель, бо не люблю оцих спалахів фотографічних апаратів та натовпу витріщаю.
— Слухайте, Іване Карповичу, та ваших прихильників тут більше, аніж моїх! — дивується Анастасія.
— Всі мої прихильники — ваші, бо і я ваш. Ви грали сьогодні просто чудово, — кажу я комплімент і помічаю, що їй приємно.
Домовляємося зустрітися в ресторані за вечерею. Анатоль проводить мене до номера, каже, що кінофабрика знімає цілий поверх. Бачу, що вхід стороннім туди заборонено, тож мені не будуть заважати. Я тільки дивуюся такій щедрості. Мій номер виявляється величезним, складається з двох кімнат і ванної. Купа дорогих меблів, простір, хоч у футбол ганяй.
Тільки встигаю вмитися, як у двері стукають. Прийшла покоївка, в неї перелякане обличчя.
— Ось, вам передали, — дає мені невеличкий конверт і швиденько йде геть. У конверті аркуш дорогого паперу, на якому красивим почерком мені пропонують зустрітися. Невідомі, поверхом нижче. Пишуть, що справа державної важливості. Я відчуваю, що просто відпочити на кіно не вдасться. Що це ще за жарти? Перевіряю револьвер, потім виходжу. Двері на поверх зачинені, поруч сидить строгий швейцар, який нікого не впускає, але випускає. Я йду сходами, потім коридором, шукаю названий номер. Стукаю.