Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Він пішов, я трохи почекав і вийшов до коридору. Там нікого не було. Зайшов у номер до Анастасії. Вона тихенько спала. Ліг поруч. Як людина нежоната, я довгий час був позбавлений щастя споглядати за сплячими жінками. Завжди брав дівчат на годину чи дві, після чого йшов. Тільки останнім часом мені відкрилося, яке щастя лежати поруч із жінкою, слухати її дихання, милуватися її обличчям уві сні. В Анастасії було щось дитяче, вона потроху сопіла, її світле волоссячко збилося на подушці. Я пригорнув її до себе, вона охоче притулилася, аж усміхнулася, посопувала собі далі. Мені було добре, я лежав розімлілий і думав про те, що тут відбувається. Можливо, Анатоль і не говорив усієї правди, але його версія виглядала цілком вірогідно. Про продажність поліції я вже знав багато, не можна було виключати, що контррозвідка так само займалася збиванням грошей, використовуючи наближення війни. Цілком можливо, що й той фабрикант, який дав грошей, був зовсім не простий. Тут точилася якась велика гра, в якій оце чарівне дитя, пані Анастасія, була пішаком Я подивився на неї і поцілував у щоку, після чого заснув сам.

Вранці прокинувся першим і ще з півгодини дивився на Анастасію. Коли вона несподівано розплющила очі, наші погляди зустрілися.

— Ваню, ти що робиш?

— Милуюся вами.

— Не закохуйся в мене Ваню, прошу тебе, не закохуйся. І тобі буде погано, і мені, — вона гірко зітхнула і підхопилася. Підбігла до столика, почала копирсатися у ящику. Я милувався нею, такою гарною та легкою. Вона дістала якусь невеличку склянку, висипала звідти білого порошку. — Кокаїну не хочеш, Ваню? Підбадьоритися?

— Ні, дякую.

— Він добре піднімає настрій!

— У мене чудовий настрій, бо я дивлюся на вас у костюмі Єви.

— Цікаво, у Єви був кокаїн? Можливо, змій запропонував їй саме його, а не яблуко, як сказано у Біблії, — сміється пані Анастасія.

— Кокаїн винайшов один німець, досить нещодавно, тож у Єви його не було.

— А звідки ти це знаєш, Ваню?

— Я багато разів стикався з наркотиками, бунтівники їх часто вживають.

— Чому?

— У них неспокійне, нервове життя, повне небезпек, то вони шукають у наркотиках заспокоєння. Дехто вживає кокаїн, дехто — морфій. Роблять це потайки від товаришів.

— Бо вони такі ж пуристи, як і стовпи самодержавства?

— Бо наркотики роблять людину слабкою, і цим можна легко скористатися. Не дай морфіністу чергової дози — і він розповість усе. З кокаїністами трохи складніше, там треба давати дозу, під дією якої людина схильна більше розмовляти. То бунтівники намагаються, щоб серед них не було тих, хто вживає наркотики.

— Значить, мене б не взяли, — вона вдихає порошок носом, потім відкидається і крутить головою.

— Ні, не взяли б, — погоджуюся я.

— Що ж, доведеться служити музі, а не революції. Зараз замовлю сніданок, а то зранку в мене страшенний апетит.

— Дозвольте відкланятися, — я підводжуся.

— Ні-ні! Поснідаємо разом.

— Я не хочу вас компрометувати.

— Ти одягнешся, наче просто зайшов уранці. Ваню, не поспішай! Я теж хочу роздивитися тебе. Слухай, а ти добре збудований. Наче який-небудь Аполлон! Як ти підтримуєш таку чудову форму?

— Щоденні прогулянки, боксування, фізичні вправи. І не зловживати алкоголем.

— Ваню, так уже вийшло, що я бачила багатьох знатних людей імперії у костюмі Адама, але порівняно з тобою всі вони виглядають якимись косопузими плебеями.

— Думаю, що зараз просто діє кокаїн.

— Ні, кокаїн тут ні до чого. Слухай, ти виглядаєш, наче дворянський син. А хто були твої батьки?

— Мати — проста селянка.

— А батько?

— Батька я не знаю.

— Як це може бути?

— Він звабив матір і втік. Подробиці мені не відомі.

— Слухай, але ж це багато чого пояснює!

— Що саме?

— Мабуть, твій батько був дуже знатною людиною. Ось звідки в тебе благородна статура. У тобі є голуба кров!

— Кров у всіх однакова, червона. А потім чорніє, — кажу я і підходжу до свого одягу.

— Стій! — пані Анастасія скрикує в мене за спиною так різко, що я аж лякаюся.

— Що таке? — я вихоплюю револьвер і дивлюся на неї.

— Покажи мені свою спину!

— Що?

— Спину покажи! — вона кидається до мене, дивиться щось, торкається правої сідниці. — Що це в тебе?

— Родима пляма. А що таке? — не розумію я.

— Так, зараз перевіримо, — вона запускає пальці мені у волосся і щось мацає на потилиці. — А це що?

— Бородавка, — я аж трохи розгубився, а Анастасія сміється вголос Може, вона жартує, відповідає мені за вчорашніх вампірів?

— Ваню, я вже бачила таке поєднання! — схвильовано каже вона.

— Що?

— Бачила, бачила! Старий князь Ухтомський з Москви, мій перший коханець!

— Який ще князь? — кривлюся я.

— Справжнісінький! Нащадок стародавнього і багатого роду. Тоді йому було вже під сімдесят, а він так само любив молодих дівчат. Дуже молодих. Мене він купив у мого батька у віці дванадцяти років.

— Як це купив?

— За дві тисячі рублів. Батькові всунули партію тухлих оселедців, він був на межі банкрутства, нас збиралися викидати з хати, а тут прийшли від князя Ухтомського і запропонували гроші. Офіційно все було обставлено так, що батько віддавав мене на десять років навчатися плести килими.