Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Хіба цього не можна робити?

— Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.

— Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.

— У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.

— Мені точно потрібно все це знати? — питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.

— А ви обережні, Іване Карповичу, — посміхається Ступін.

— Життя навчило. До чого ви ведете?

— До того, щоб ви допомогли нам.

— У чому?

— Ми хочемо розібратися, що замислив цей Хуммельс і що тут узагалі відбувається.

— Кіно знімають, ви ж знаєте.

— Можливо, це просто прикриття.

— Прикриття для чого?

— Для шпигунської роботи, підготовки масштабних диверсій чи замахів, та для чого завгодно!

— Слухайте, замахи не готуються в оточенні газетярів, які пишуть про кожен твій крок. Тут же все на долоні.

— Іване Карповичу, ця долоня з подвійним, а може, і потрійним дном! І ви допоможете нам розібратися, що ж тут відбувається насправді. Просимо вас щовечора надавати нам детальну доповідь про те, що ви бачили за день, з ким спілкувалися, чи не помітили чогось підозрілого, а також..

— Ні, — перериваю я цього ротмістра і бачу його здивування.

— Що?

— Я не можу погодитися на співпрацю з вами. Мене найняла кінофабрика Ханжонкова, в нас контракт, я отримую гроші і буду виконувати свої обов’язки щодо нього. Коли контракт закінчиться, я радо співпрацюватиму з вами, але...

— Та як смієш, мужик! — поручик кидається на мене з кулаком. Цей би дурень вдарив, але я відстрибую вбік. Він лупцює повітря, ледь не гепається, розвертається. Я дивлюся йому в очі. А він уже перегорів. Його гнів спалахнув, наче сірник, а зараз уже димить.

— Поручику, сядьте! — наказує Ступін.

Поручик важко дивиться на мене, потім таки сідає.

— Іване Карповичу, ви розумієте, що зараз не час сваритися з військовою контррозвідкою? — питає ротмістр.

— А я і не сварюся. Якщо побачу щось підозріле, обов’язково сповіщу, бо я патріот нашого Отечества Але зараз я працюю на кінофабрику, і не в моїх правилах працювати одразу на двох господарів.

— А ти, мужик, я бачу, думаєш, що спіймав Бога за бороду? — питає поручик, який усе ніяк не заспокоїться.

— Куди мені до Божої бороди? Що ви, — кручу я головою.

— Ми ж тебе можемо зараз арештувати! У холодну схотів? — кричить гарячкуватий поручик.

Я посміхаюся, й це його бісить.

— Мабуть, арештувати ви мене зможете. Але буде скандал. І якщо тут справді щось нечисто, вороги Отечества здогадаються, що за ними спостерігають. І все, ви програли. То, пане поручику, не погрожуйте мені тим, чого не зможете виконати.

— Та ти знаєш... — верещить поручик, а я кажу ротмістру:

— Якщо я помічу щось підозріле, я доповім. Але поки мені здається, що ви просто гаєте час Приємного вечора.

Я підвівся і пішов до дверей.

— Іване Карповичу, — покликав мене ротмістр, коли я вже взявся за ручку. — Буду вдячний за допомогу.

— Завжди радий прислужитися любому Отечеству!

Я вийшов і відчув, що не дуже й виснажився на цій неприємній бесіді. Сили поверталися до мене, і це було добре. Пішов до ресторану, розташованого на першому поверсі готелю. Там уже були Анастасія, Анатоль Куйбіда і Мефодій, який, побачивши мене, одразу спохмурнів.

— Зараз почекаємо нашого гостя і сідаємо снідати, — повідомив Анатоль. — Як вам номер?

— Та царський прямо, ніколи в такому не жив.

— Бюджет дозволяє нам бути щедрими, — посміхнувся Анатоль.

— Вип’єте вина, Іване Карповичу? — спитала Анастасія. Вона тримала келих і дуже приємно розчервонілася.

— З ваших рук — хоч отруту.

— Як вам, ніхто не заважає? — спитав чомусь Анатоль.

— Ні, навіть на інших поверхах нікого, я гуляв готелем О, а ось і наш гість.

Пан Плумпе прийшов у супроводі Бутурліна, потім і граф прибіг, ми всілися за стіл, і офіціанти почали подавати страви. Пішли тости, розмови, сміх, усе було приємно і ненапружено, ну, окрім мармиз Мефодія та графа. Перший ненавидів мене, другий же з гнівом дивився на те, що пані Анастасія з мене очей не зводить.

Після вечері ми перейшли до невеличкої зали біля ресторану, де майже всі, окрім мене, запалили цигарки чи люльки. А режисер Плумпе спитав мене про випадок із вовкулаками. Його цікавили деякі деталі. Судячи з запитань, він читав оповідку про підступного вбивцю малих дітей. Я розповідав те, що міг розповісти, Анастасія злякалася подробиць і схопила мене за руку, неподалік знову сперечалися граф із Мефодієм Коли тут Плумпе спитав, чи не траплялися мені в житті вампіри.

— Це ще хто? — не зрозумів я.

— Зовні схожі на людей, але насправді живі мерці. Вони п’ють людську кров і бояться сонячного світла, — переклав Бутурлін пояснення Плумпе.