Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Взагалі тут, нагорі, виразно відчувався ще подих степового простору. Враження простору збільшувало ще й те, що з цієї гори було видно далеку смугу Дніпра, повінь мерехтливого скла, що відсвічув;ало всю красу тихого літнього дня, яскріло під сонцем; було видно далечінь низького лівого берега, з фабричними димарями Амура й Нижньодніпровського, що здавалися здаля повтикуваними поміж нижчими будівлями сірниками. Серпанок далечіні наче висів на тих димариках, морщачись маленькими смужками диму, що йшов із них.
В одному з чепурненьких нових будиночків цього виселку жив Мітяєв, Сисой Мітяєв, як згадав аж тепер його ім'я Перемітько. Мавши точну адресу, Перемітько досить скоро знайшов той будиночок. З цікавістю обкинув поглядом усе „господарство": такі ж біленькі, як і біля інших будиночків, штахети, а за ними — веселі хмаринки різнокольорових квітів, у вікнах, ізсередини, мереживні Гардини, з якимись там хатніми квітами між ними й шибками.
— Хто ж це порядкує? — подумав Перемітько. — Чи, може, він оженився вже?
І чоловічий інстинкт наче підсмикнув його вгору —- підготував до зустрічі з жінкою. А руки мимоволі поправили кашкет. Перемітько зійшов на низький ґанок і подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге.
За дверима зашаруділа чиясь хода, потім цокнув якийсь там засувок, і одна дверина відчинилась. У сінцях стояла... молода дівчина. Не така, як він сподівався... Трохи начебто не до пари Сисоєві. У всій тендітній постаті цього дівчати, в тоненькій шийці й ніжному личку було щось від маленького курчатка... рябенького. Саме так: рябенького. Бо напру-жено-уважний прихідько спостеріг обабіч перенісся ніжне ластовиннячко. А очі швидше сріблясті, ніж блакитні, бровенята — дві м'якенькі пір'їнки. І тії брови-пір'їнки здивовано скинулись, як їх носійка уздріла чужого — не свого. Чужого, але, безперечно, цікавого — молодого, стрункого, в рівно випрасуваних штанях і легкім піджаку, в інженерському кашкеті; чорні жучки англійських вусиків підкреслювали вроду його обличчя. Навіть легка рожевість виступила на ніжній шкірі її щічок. її майже дитячі губи нешвидко розтулились, відкривши рівні білі зубки, як вона сказала, що її брата нема дома.
Отже, це була сестра Мітяєва! І то вона могла в цій хаті „господарювати"! Перемітько спостеріг тепер навіть щось спільне в очах із братом. Тільки в очах та ще, може, в „білявості" обох, але не більше: молода дівоча врода сестри не могла йти ні в яке порівняння з огрядністю багато старшого брата. Свіжа, щойно розквітла квітка і перестиглий жовтяк-гарбуз. Перемітько подумав, що ця дівчина могла б йому навіть уподобатись... Уподобатись? А чому б і ні? І в голові цього двадцятивосьмирічного парубка миттю наклюнулась думка використати нововідкритий факт для свого „наступу"
— здобути прихильність цієї дівчини. Він бо знав побутовий „закон": здобути прихильність жінки в домі — значить, здо»-бути дім.
З такою „задньою думкою" Перемітько попросив дозволу зайти до хати, щоб написати Мітяєву записку.
— Будь ласка, — сказала дівчина і стала набік, пропускаючи гостя повз себе в хату.
Вона говорила досить правильною українською мовою,
— не так, як Сисой.
У сінцях Перемітько потиснув дівчині руку.
— Будьмо знайомі! — сказав. — Я шкільний товариш вашого брата, теж працюю в заводі Петровського...
В хаті, як і можна було сподіватись, аж лисніла не так, може, охайність, як свіжість нового мешкання.
Новий поміст ще душив свіжою (жовтою) фарбою, на якій, здавалось, не було ще й найменшої дряпинки І його, той поміст, перехрещували новенькі „доріжки". На тих „доріжках" лежали ясні світляні мережива, просвічувані крізь ґардини. Взагалі в світлиці було повно радісного літньою сонця, і світляні „зайчики" золотіли навіть на стінах, обклеєних ясно-сірими смугнастими шпалерами. З світлиці були двері на веранду, вони стояли навстяж, і там видно було приємний холодок під аеленим запиналом плюща та кручених паничів.
— Чи дозволите біля оцього столика?— спитався Перемітько, показавши поглядом на круглий стіл, що стояв посеред світлиці.
— Будь ласка...
Перемітько сів на стільця край того столу, вийняв з нагрудної кишеньки олівця, а з бічної — записника, видер звідти аркушик і написав:
— „Був у Вас і, на жаль, не застав Вас дома. Прийду іншим разом. Привіт! Перемітько."
Коли він писав, у хаті було зовсім тихо. Тільки десь на шибці, за Гардиною дзизкала з сліпою упертістю велика, не хатня муха, — билася розпачливо, не розуміючи прозорої перешкоди на шляху ЇЇ летіння в широкий простір. Але ця мушина трагедія присутнім у світлиці людям не здавалася трагедією, — навпаки, її дзизкання підкреслювало тишу й затишок світлиці. Ще більше підкреслював цей ідилічний спокій великий на стіні годинник, розмірено цокаючи й похитуючи вагалом.