Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
„Цоки-цок... цоки-цок!" — годинник нагадував, що час навіть у такій тиші не стоїть — іде. І він, годинник би то, казав Перемітькові, що той, написавши свою коротеньку записочку, мав би підвестися з стільця і йти собі геть, не бути нахабою.
Але Перемітько вирішив „бути нахабою" і не поспішав іти. Підвів очі на дівчину: вона стояла з виразом чекання на обличчі. У руках м'яла попередничок, не прибираючи, куди їх, тії руки, дівати (а попередничок, свідчив ще й про те, що несподіваний „гість" відірвав її вад якогось діла).
— А ви ж чому не сідаєте? — спитав її Перемітько. — Мені аж ніяково: я сиджу, а господиня стоїть.
І вперше посміхнувся, посміхнувся з наміром цією усмішкою дівчині вподобатись. Свідомо також „згустив" свій басок, як говорив це. Дівчина швиденько сіла на той стілець, що був найближче. Навіть незручно, бачилося, сіла. Але посоромилась „поправитись" — зручніше сісти. І ніяк не відгукнулась на отой півжартівливий Перемітьків тон. А в сріблястих оченятах швидше був переляк, аніж відгук на його усміх.
Отже, з дівчини була досить таки несмілива господиня. Перемітько узяв це на рахунок своєї „сили" — чарівливости і зробив з цього висновок, що він зможе легко здобути серце цього таки гарненького дівчати. Намагаючись не випустити її впіймані перелякані оченята з свого погляду, він підсунув красовитим рухом записку до дівчини.
— Будьте ласкаві передати оце братові!
Дівчина взяла для чогось записку в руку, повертіла її в повітрі, можливо, прочитала підпис, що, видимо, нічого їй не сказав, і знов поклала на скатертину, що нею був стіл засланий. Виявилась небалакучою.
Як її звуть? Раїса.
— Раїса? — підхопив Перемітько. — Рая? Дуже гарне ймення. Від нього так легко творити пестливі форми: „Раєчка", „Раюся", „Раюсенька"... Особливо, як говорити по-українському. В українській мові багато таких форм... (Нишком подумав: „Цікаво, як вона ставиться до української мови?"). — Як вас називають у родині?
Виявилося, що особливо ніжно в родині її нікому називати: живе з братами після закінчення середньої школи. У неї є мати, але живе не тут. А українську мову вона знає з школи — у них же викладали в Харкові, де раніш працював Сисой, її брат.
О, то вона тут недавно? А як же їй подобається нове місто? І чи має вже знайомих?
Рая ні нового міста ще не знала, ні знайомих не мала.
— І знайомих не маєте? — удав здивування Перемітько. — Як же це ви? Така гарна дівчина...
Рая страшенно почервоніла, зашарілась по всьому обличчі, аж сльози їй на очі виступили. А Перемітько невгавав:
— Тоді дозвольте мені буки вашим першим у цьому місті кавалером і запросити вас... ну, хоч би до палацу культури... Ви були там? Ні? О! Там дуже цікаво! Це справжній палац! Тільки радянська влада могла? подарувати робітництву такий палац. Бетон і скло. Скло водоспадами ллється На кілька поверхів, творячи наскрізну прозору фасаду... Так підемо туди? Га?
Рая, далі червоніючи, зиркнула вперше на нього, і в тому „зиркові Перемітько побачив радість від того його запрошення. Та замість сподіваної згоди, Перемітько почув від неї „зовсім дитячий" (як він пізніше це інтерпретував) відгук:
— Я не знаю...
— Як не знаєте? А хто ж за вас може знати?
— Не знаю... Може, іншим разом...
Казала це і вже вся палахкотіла, як пожежа. В оченятах знов заблищали сльози. Тож Перемітькові було ясно, що це вона тільки з несміливосте йому „напіввідмовила", а взагалі була виразна надія на успіх. Тепер він підвівся, щоб іти. Став перед нею стрункий, елеґантно-напружений , чорновусий, гарний. Подав руку — і свідомо затримав Раїну в своїй долоні. Ніжну, трепетну ручку. Вона ж бо вже вся аж трепетала від „свого успіху": такий кавалер нею зацікавився!
Рая провела його до виходу, відсунула засувок на дверях і, відчинивши їх, впустила в прохолоду закритих сінець тепло й сяйво дня.
Але не встиг Перемітько ще раз, уже нашвидку, потиснути дівчині руку, щоб виходити, як на ґанку з'явився кучерявий, чорно-смаглявий парубок років 19-20, у робітничій кепці, недбало примощеній на чорній кучмі волосся. Вони мало не наскочили один на одного. Перемітько якось інстинктивно став збоку, щоб того парубка пропустити, і спіймав якийсь трохи чи не ворожий на собі його погляд.
— „Чи не один з кавалерів? — подумав прикро. — Невже збрехала, що нікого не має?"
Подумав також, що для нього була б образа таких „конкурентів" мати. Якийсь босяк з Амура!