Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Воронцівка сховалась у свої густі садочки і, здавалось, не чула цієї тарахко'тняви, скреготу, гудків, свистів, не бачила нахмурених, задимлених заводів, що звішували над нею важкі гриви свого диму. Вона переходила далі навіть у дружну зграйку справжніх селянських хат с. Мануйлівки, на всю Україну відомої своєю українською національною свідок містю та колишньою „Просвітою". Будинок цієї „Просвіти" ще й тепер стояв на протилежному кінці цієї соломоверхої оази серед фабрично-заводських споруд Амура й Нижньодніпровського, стояв над тим рукавом соші, що, відокремившись біля мосту, завертав потім на схід до м. Самарчика.
Щоб добутись на подвір'я Загребельних, Перемітько мусив поклацати важким залізним язиком-клямкою біля високої, зеленою фарбою пофарбованої хвіртки, що разом із таким же високим і зеленим парканом затуляла подвір'я від вулиці. Це подвір'я й чепурний, кубічної форми домик під залізом, пофарбованим уже червоною фарбою, були неприступні для сторонніх, як якийсь середньовічний за'мок. А для більшого постраху на хвіртці ще була намальована й люто-вишкірена собача морда з перестережливим написом: „У дворі злий собака".
Клацання важкої клямки в глухому завулку було чутніше за віддалений по-вечірньому приглушений двигіт амурських заводів та проріджену вже цокотняву соші. Здавалось, усі пожильці сусідніх домиків виглянуть здивовано на це клацання з вікон. Скажуть або подумають: „Що таке? Звідки таке порушення вечірнього спокою й спочинку?"
Але цього не сталось. Усі домики, обабіч Загребельних і навпроти, через вулицю, були мовчазно-замкнені в собі, а залізні прогоничі міцно притискали віконниці на вікнах.
Тільки через деякий час на подвр'ї в Загребельних загавкав собака, і загавкав не тому, либонь, що був злий, як про це написано на хвіртці, а тому, що його тим клацанням! розбудили.Бо гавкав він сонно і більше, мабуть, оглядався на господарів, давав їм знати, аніж лякав „ворога", що добивався так пізно до їхньої фортеці. Незабаром після цього у дворі почулася хода старого Загребельного. Якусь хвилину старий торгав дрючком-засувом, а тоді відчинив хвіртку, придивився в сутінях до спричинника „шуму".
— А! — щиро зрадів гостеві. — Це ви, Павле Петровичу? Заходьте, заходьте...
І він, подавши Перемітькові руку, пропустив його повз себе на подвір'я, а сам знов зачинив хвіртку, засунув ізсередини дрючком. Низенький, сивенький (але кошлаті темні брови), з невеличкими „українськими" вусами, в жовтому плюшевому піджачку, з вишиваним коміром сорочки, він, бачилось, був живим утіленням спокою в цьому невеличкому дворику. Перемітько не так міг у сутінях роздивитись на ці „деталі", як просто знав „напам'ять" його образ. І така „гармонія" двору й господаря була йому дуже до мислі. Подобався йому й увесь цей затишок — спокійний куточок серед гуркітливого фабрично-заводського міста.
Гукнувши на собаку, що стояв, прив'язаний, біля своєї буди і вже зовсім мирно погавкував, господар повів гостя не до хати, а в садочок. Увесь бо цей невеличкий дворик, чотирикутник, стиснутий між сусідніми дворами, був виповнений гущавиною з вишень, слив, морель та бузку (бузок попід парканами як заслона від сусідів). У цьому садочку, проти хатнього ґанку, стояв круглий дощаний столик на одній нозі, як гриб-велетень, що виріс у холодку. Біля цього столика вся родина Загребських літнього часу здебільшого й перебувала. Тут снідали й вечеряли, тут і працювали: стария, що працював на залізниці рахівникоі", рахував євої рахунки, як брав роботу додому, або читав газету, стара господиня шила чи плела, Любика теж звичайно була чимсь зайнята. Навіть гостей, якщо це були такі „свої люди", як Перемітько, приймали тут таки.
— Сідайте ж! — указав господар гостеві на лавку, й собі сідаючи. — А я оце в которий уже раз переглядаю стару „Раду".
— Яку „Раду"? — спитав Перемітько, сівши.
— Та Чикаленкову ж газету... що Чикаленко видавав 1906-1914 роками. Ось цю...
Він поклав руку на розгорнутий річник, оправлений з любов'ю в тверді палітурки.
— Культурна була газета, — повів далі старий. — Після неї вже такої не було в нас... хібащо „Нова Рада", що її видавали 1917 року, та й то вже не те.
— А за революції були ще такі добрі газети, як „Народня воля", „Робітнича газета", — згадав Перемітько.
— Е, — махнув рукою старий, — куди їм до „Ради"! Бо хто в них писав? Якісь жевжики! А в „Раді" ж писали такі, як Сергій Єфремов, Андрій Ніковський... підписувався „Василько". Ці люди знали, що' писати і як писати... Ось наприклад...
Він виїняв з нагрудної кишені піджака окуляри, наклав їх на носа, начепивши навушники на вуха, і взяв перегортати річник, щоб знайти якусь там статтю, але вже було так темно, що ні'як було читати, — і він махнув рукою.