Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Не втерпів, щоб не оглянутись уже з вулиці ще раз. Але це дало ще більшу прикрість: „чорний" також дивився йому вслід, і це його оглядання побачив. Було гидко й досадно на самого себе. Але потім, ідучи вже до трамваю, відмахнувся від цього: може ж, то й не кавалер... Дуже бо виразно на його, Перемітькову, користь поводилася дівчина, а це головне. Ні, таки він переможе! Мусить перемогти, якщо хоче наступати"...
І раптом його спинила гостра думка: а як же Любина?
Відповіді на це питання не було, але воно стримало його тріюмфальний біг, і він пішов далі уже млявою ходою. Любина була б йому більше до пари. І щиро його любить... Любина — така добра, гарна й розумна дівчина... Але... але ж він нічого ще їй про свою любов не сказав... він ще вільний! Та й з цією ще тільки знайомиться... Може, ще нічого й не вийде, — тоді й до Любини можна буде повернутися. Тільки ж як тоді влаштувати відносини з Мітяєвим?
...Це роздвоєння мучило його ввесь тиждень. А як на-ступного „вихідного дня" він ішов знов до Мітяєвих, у нього було таке почуття, немов якась безодня проти його волі тягне його в чорну глибінь. У темряві тієї згубної глибочіні мріли сріблясті оченята Раї Мітяївни, вабили згубно. Але... чи йому так уже хотілося кидатися на ту принаду? Невідомо ж іще, як поставиться до нього сам Мітяєв! Може, зробить із цього тільки офіційну візиту, холодне прийняття! Але йшов, не міг уже не йти... Ішов цим разом уже ввечері, для більшої певности, що застане Мітяєва дома.
Коли Перемітько подзвонив, йому відчинив уже сам Сисой Мітяєв.
— Знаю, що були вже в мене, — мовив приязно, потиснувши гостеві руку: — читав вашу записку.
У півосвітлених сінцях блиснув його золотий зуб щось таке, як усмішка в нього, бо він насправді дуже рідко сміявся. Повів, шкандибаючи, гостя до тієї світлиці, де Перемітько вже був, як приходив перший раз. Але цим разом у світлиці був ще третій, і Перемітько зразу ж його впізнав: той „чорний", що на нього він нахопився був на ґанку. Сидів почіпки біля табуретки, зазираючи в розібраний радіоприймач. Присвічував електричним ліхтариком, хоч у хаті було досить видно від великої кулі-шапчука з-під стелі, що розливав ніжне, м'яке, як обкутане бавовною світло. Мабуть, йолу треба було розглядати деталі.
.__Знайомтеся! — сказав Сисой. — Це мій брат Маркел.
__О, так це брат! — чомусь полегшено подумав Перемітько. . . ,
„Чорний" подав гостеві руку, не підвівшися и не глянувши на нього, подав так, щоб той подержав тільки зап'ясток, бо долоня й пальці були в нього брудні. І в цьому його русі була чи то вайлувата незграбність, чи то невихованість. А, може, то була й ворожість, бо він якось прикро насовивсь. У всякому разі Перемітькові він показався неприємним „типом". Старший брат супроти нього був просто джентльмен!
— Завзятий радіоаматор, — кивнув у його бік Сисой, з вибачливим — як показалось Перемітькові — тоном у голосі за братову неввічливість. — За тим радіо світу не бачить... Сідайте, будь ласка!
А як Перемітько сів на вказаного йому стільця, Сисой, сівши й собі, говорив далі.
— Радіоаматор і, так би мовити, взагалі винахідник. От коли ми жили в Харкові, — тут його золотий зуб знов натякнув на усміх, — так він в'инайшов електричний напис... світляний напис на входових дверях. Коли натиснути ґудзик дзвінка, а в хаті хтось є, то з'являєтьсяз напис „Будь ласка!" а як нема — „Нас нема дома". І от уявіть собі: злодії скористувалися тим другим' написом, залізли вхату і позабирали геть чисто все.
Маркел, бачилося, скинувсь нервово і миркнув роздратовано:
— Зовсім не так... Чорт-зна що кажеш..
— Та як же чорт-зна що? Факт! — уже майже реготався Сисой, але всередині, стримано, бо його важке тіло й сміятись на повний розмах заважало, тільки скидалось від сере-дового сміху, як тісто в діжі, пухкотіло. Найбільше світився його золотий зуб. — І твою улюблену „комунарську" шкірянку поцупили.
Маркел на це нічого вже не сказав, бо, мабуть, це таки й справді був факт. Ушнипившись у свій радіоприймач, важко сопів. Говорив він наче демонстративно по-російському, дарма що Сисой і його гість розмовляли по-українському. В Сисоя, правда, була якась чудернацька мовна мішанина, російсько-український суржик, але все таки це була добра воля поважати закони країни, в якій він жив та ще й мову якої хоч примусово (українізація ж!) вивчав на державних курсах. Але Маркел, либонь, таки навмисно не визнавав „петлюрівської" мови.
— Ну, а тепер найбільша його хвороба — таки радіо. Та тепер усі ним захоплюються, — сказав і Перемітько.
— Я сам люблю вечорами слухати. Це ж усе таки, що не кажіть, наукове чудо, якого людство досі не знало. Ще ж перед революцією це нікому й не снилось — щоб отак можна було людський побут прикрашувати. От лежиш у себе в хаті — і чуєш не тільки якийсь там спів, а Дихання того співака чи співачки. Одна артистка навіть сказала, що їй неприємно співати через радіо, тому що вона тоді уявляє, що люди отак зневажливо ставляться до її мистецтва: лежить на канапі чи й у ліжку, задравши ноги, — і слухає.