Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Е, вже не видно... Я вам якось покажу, як Єфремов писав...
У садочку вже не можна було розрізнити окремих дерев, усе зливалося в суцільну гущу від того присмерку, що позастрявав між гіллям, у кущах, попід парканами. І в цьому присмерку дедалі настирливіші ставали комарі, що, дзизкаючи, нападали на розмовників, і тим доводилося раз-у-раз відмахуватися від нахаб. Десь під ґанком сюрчав невтомний цвіркун — на посуху, либонь.
Відвівши очі від газети і знявши з носа окуляри, старий Загребельний узяв розповідати про 1905-ий і наступні після нього роки, коли вони (їхнє покоління) заходилися були біля „української" роботи і в Києві, і тут, у Січеславі. А в Мануйлівці вони збудували будинок „Просвіти". Найбільше клопотались, крім нього, ще Микола Ємець, брати Сторублі, родина Чорнот, Ларин...
Для Перемітька це все не було за новину, але старий любив це згадувати.
— Я ж, можна сказати, трохи чи не кожен цвях власними руками в тій „Просвіті" забивав... А тепер там клюб якийсь, босота з Сахалину посіла, — закінчив сумно. — Я, знаєте, й проходити там не можу, так боляче. Боляче, що в нашому доімі, в українському стилі збудованому... Ви ж бачили там вікна? Лутки вгорі на ріжках позрізувані... І отам тепер тільки кацапську мову й чутно... Пізніше Ємець, що оженився з дочкою місцевого поміщика Бикова...Биков був українець, хоч і з російським прізвищем, навіть вірші українські писав... Ємець збудував собі в цьому стилі триповерховий будинок, вікнами на Дніпро. Може, бачили, як проходили отам сошею? — махнув він рукою назад себе. — Ще більший і кращий дім у цьому стилі збудував у Січеславі на Катерининському проспекті Хрінників, український мільйонер...
На ґанок вийшла старіа Заігребельна.
— 3 ким то ти, Миколо, гомониш? — спитала чоловіка.
— А вгадай...
Господиня зійшла з ґанку і ще здаля впізнала Перемітька.
— А, бач, хто! — озвалася привітно. — Добрий вечір!
Це була жінка на літі вже, але ще бадьора й діяльно-рухлива. Перемітько знав — ніколи вона не сиділа без діла, все щось робила по господарству, а як був голод 1922 року, їздила по хліб на Полтавщину, міняла там одяг і привозила не тільки для своєї родини, а й продавала на базарі. Уміла й язиком орудувати, і Перемітько, правду кажучи, ЇЇ побоювався, у всякому разі був обережний у мові, як говорив з нею.
Була огрядніша за свюго чоловіка, верховодила в хаті, але й не переступала межі: знала, де спинитись, коли треба було не вронити гідности й поваги всіма шанованого Миколи Лавроновича.
Любина вдалася в батька — не в неї, і зовнішніми рисами (чорняво-смаглява), і вдачею.
Перемітько похопився підвестися господині назустріч і щиро потиснув їй руку.
— Та чого ж ви сидите потемки? — звернулась вона до чоловіка. — Я скажу Любині, щоб винесла світло.
І пішла назад до хати.
— Але не забувайте, Миколо Лавроновичу, того, що зробило й наше покоління під час останньої революції, — мовив Перемітько. — Ми ж створили були навіть українську державу. І хоч вона не встояла, але ще й досі дещо залишилося від неї — школи, театри, взагалі українізація...
Старий махнув зневажливо рукою.
— Ет, які це школи! В них же й аакону Божого не вчать. А що по-українському вчаться тепер і жиденята, так Україні від того ніякісінької користи. Ото тільки, що автокефальна церква ще є...
З хати вийшла Любина з засвіченим гасником у руках. У червоній повнорукавій сукні, вибраній ради вечора (знала, що їй, чорнявій, личить червоне), струнка й висока, з пишною чорною косою, вона помазалась Перемітькові просто чарівною. Ішла східцями вниз, дивлячись під ноги, щоб не спотикнутись, і тримаючи високо в руці гасник „Чудо". Як символічна постать євангельської діви з світильником.
— Чому ж ти, татку, не сказав, що Павло Пертович прийшов? — загомоніла, зблизившись до батька й гостя. — Ох, непоправний наш татко!..
Поставила гасника на столик. Привіталась. Сіла на лавку поряд із батьком проти Перемітька. Очі їй блищали від світла, дугасті брови невідбивно чарували. Знати було, що вона гостеві рада якнайдужче, рада, що він прийшов, як при-обіцяв був. Поправила машинально сукню на грудях, торкнулась рукою до коси, щось там теж, либонь, поправляючи, — а закоханий погляд усе на ньому, на цьому красневі-інженерові...
— А ми тут з Миколою Лавроновичем сперечаємось про їхні й наші здобутки, — сказав Перемітько, продовжуючи перервану її приходом розмову, — здобутки їхнього й нашого покоління. Микола Лавронович каже, що вони краще працювали...