Січеславщина (квадрологія)

— Та як є з чого...

— Взагалі жити вже можна, — казав Перемітько далі. — НЕП-а дала розвиток, торгуємо з іншими драїнами, зокрема з Західньою Европою. Якби більшовики й спочатку були такі, то, може, й громадянська війна не була б така жорстока.

Правда, у нас ще національне питання ускладнило події. Але вони й у цьому питанні пішли на поступки... І хто-зна, чи не вийде й Україна таким робом на рівну дорогу...

Довго так гомоніли. По-сімейному, ідилічно. Довкола було вже зовсім тихо. Тільки зрідка погукували десь паротяги та глухо дуднів найближчий до Воронцівки завод. Угорі вже світило зорями нічне небо, але зоряні блимки не досягали до землі: на землі все було залите темрявою, подвір'я Загребельних — також. Тільки там, де сиділи Загребельні з своїм гостем, було ясно від гасника, оточеного німбомі з нічних метеликів. Комарі теж давалися в; знаки, дзизкали й шпигали як не в вухо, так у щоку. Один раз у це спокійне освітлення звідкілясь із темряви, як метеор із міжзоряного простору, з загрозливим гудом1 улетів жук, упав на столик, а потім став; незграбно повертатись, нахмурений, суворий, роззираючись у чужому світі...

Старий Загребельний мовчки, між слуханням розмови, згорнув його долонею додолу.

„Ідилія" була така, що аж не вірилось, що тільки декілька років тому тут, на Амурі й Воронцівці, гасав із своїми бандами „батько Махно", а пізніше лютувала більшовицька „чрезвичайка", розстрілюючи переважно місцевих „українців", мануйлівських селян та робітників.

Ця ідилія ще збільшилась, як Любина винесла гітару і заграла-забумкала, приспівуючи „В чарах кохання моє дівування". Перемітько теж грав і співав, і Любина незабаром передала гітару йому. Він заграв „Взяв би я бандуру", і його приємний басок, з нахилом шиї, як у молодою бичка, загув у нічній тиші.

Стара Загребельна сиділа, підперши щоку рукою, і тільки час від часу зідхала: згадувала, мабуть, „літа молодії", так, як утій пісні співають — „Із-за гори кам'яної голуби літають". Старий Загребельний теж примовк, уже навіть нишком куняючи.

Було вже пізно, коли Перемітько згадав, що треба йти додому. Йому не хотілося кидати приязної атмосфери цієї родини, що в ній він, справді, почував себе, як дома. Але треба було йти...

Любина сказала, що проведе його до автобуса.

— Бо ви ж, мабуть, боїтеся йти поночі, — посміхнулась.

Вийшли за ворота, у згуслу темряву тихої вулички. Але з цієї вулички було видно у дальшій перспективі гірлянди вогнів, що обвішували вигнуту дугою спину мосту над Дніпром. Тільки ж світло тих далеких вогнів не досягало до темних вуличок Воронцівки, не порушувало їхньої темряви й затишку, так само як ніщо не порушувало й приглушеного двиготу амурських заводів, нечутного через його постійн'сть.

Перемітько взяв Любину під руку, стиснув також її зап'ясток. Відчув, як дівчина стенулась усім1 тілом від цього дотику, а потім віддано притиснулась до його ліктя, інтимно притулилась.

Перемітько теж перейнявся цим настроєм. „Вона мене любить", подумав*. — Може, вже тепер сказати? Сказати все.