У задзеркаллі 1910—1930-их років

Уже в Парижі, на святі українців 1946-го до Галини Хоткевич підійшла незнайома жінка й передала записку від мами, в якій були адреси таборів у Чехії та Австрії, де вона перебувала з братом Богданом. Але розпочалося полювання загонів СМЕРШ, тож мама з братом втекли до Словаччини, де їм допомогла родина В. Антоновича, друга Г. Хоткевича. Згодом хтось таки їх виказав, повідомивши, що вони — втікачі з Радянського Союзу.

Після радянських таборів, звідки жінка Г. Хоткевича вийшла у 1957-му, а син Богдан у 1956-му році, вони зустрілися спершу в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, що опікувався родиною ще під час війни. Він запропонував дружині Г. Хоткевича посаду «збирача каміння» на Гуцульщині у Франкових місцях. Згодом вона переїхала до Криворівні, де прожила 8 років, працюючи в будинку-садибі І. Франка. Померла у 1974-му. Богдан Хоткевич, який під час війни свідомо подався до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими привезли в залізній клітці вже у 1946-му, працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, уже напрацювався. Написав сценарій «Кам’яної душі» Г. Хоткевича, хотів вступити до інституту, потім несподівано зник, покинувши родину.

Вже за «незалежних» часів дочка Хоткевича щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції. Майже інкогніто жила в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, яке вона покинула більше ніж півстоліття тому, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди нагадувала про гірку долю її батька, видатного українського письменника, етнографа й музиканта Гната Хоткевича, розстріляного в 1938-му.