ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Однак ці упередження можуть стати шкідливими, засліпити нас і віддалити від реальності, в якій люди, такі самі як ми, в певних токсичних ситуаціях поводяться погано. Також через ці упередження ми не вживаємо запобіжних заходів, щоб уникнути небажаних наслідків поведінки, припускаючи, що з нами такого не може статися. Тому ми ризикуємо, коли вступаємо в «небезпечні» сексуальні відносини, керуємо машиною, граємо в азартні ігри, підриваємо здоров’я та ін. Крім того, навіть дізнавшись про ці упередження, ми переконані, що на нас вони впливають меншою мірою, ніж на інших людей[257].
Тож існує величезна ймовірність, що, читаючи про Стенфордський в’язничний експеримент і про інші дослідження в цьому розділі, ви вважатимете, що ніколи не вчинили би так на місці учасників експерименту. Ви, безсумнівно, були би винятком з правил. Це переконання є статистично необгрунтованим (проте більшість із нас все одно так вважає). Ба більше, завдяки йому, ви стаєте вразливішими до ситуативних чинників, бо недооцінюєте їхній вплив і переоцінюєте власні можливості. Ви впевнені, що були би добрим охоронцем, бунтівним і незалежним в’язнем, дисидентом, нонконформістом, а насамперед — героєм. Можливо, ви праві, але герої — рідкісне явище. В останньому розділі ми познайомимося із кількома.
Тож прошу пригальмувати ваші егоцентричні упередження, й уявити, що ви вчинили би так само, як і більшість учасників досліджень. Принаймні врахуйте, що не можете бути впевненими, що вчинили би інакше, якби були на їхньому місці і в таких самих умовах. Згадайте відповідь в’язня Клея (416) — того, хто відмовився їсти сосиски — своєму мучителю «Джону Вейну» під час інтерв’ю після експерименту. На саркастичне запитання: «А ти на моєму місці що зробив би?», він скромно сказав: «Я справді не знаю».
Лише коли ми зізнаємося собі, що всі за своєю людською природою перебуваємо під впливом однакових динамічних чинників, що покірність важливіша за необгрунтовану гордість, то зможемо зауважити і зрозуміти власну піддатливість ситуативним чинникам. Згадаймо тут прекрасні слова Джона Донна про взаємозв’язок і взаємозалежність усіх людей:
Усе людство — це окремий твір, створений одним автором; коли одна людина помирає, розділ не викидається із книжки, а перекладається кращою мовою; і кожен розділ має бути перекладений... Так само дзвін, що кличе на проповідь, закликає не тільки проповідника, а й усю громаду: тож дзвін закликає всіх нас... Немає людини як острова, самого по собі... смерть будь-якої людини зменшує і мене, бо я є частиною людства; тому не посилай питати, по кому подзвін: це подзвін по тобі.
(медитації 27)
КЛАСИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДПОРЯДКУВАННЯ ГРУПОВИМ НОРМАМ
Одне із перших досліджень щодо конформізму здійснив 1935 року Музафер Шериф, соціальний психолог турецького походження[258]. Невдовзі після імміграції до США Шериф зауважив, що американці схильні до конформізму, позаяк демократія надає великого значення спільно ухваленим рішенням. Він вигадав незвичний спосіб демонстрації індивідуального підпорядкування груповим стандартам.
До темної кімнати поодинці заводили студентів (хлопців). Єдиним доступним джерелом світла була нерухома цятка світла. Без жодних втручань ззовні у спостерігача проявляється ілюзія автокінетичного руху — після тривалого спостереження цятка нібито починає хаотично стрибати. Шериф знав про це, і просив учасників оцінити довжину стрибків. Спершу кожен учасник визначав її окремо, індивідуальні оцінки суттєво різнилися — від кількох до десятків сантиметрів. Потім досліджувані потрапляли в групу інших учасників, де обговорювали свої оцінки. У процесі спілкування разом оцінки учасників коригувалися у бік середнього значення по своїй групі. Після багатьох групових спроб, учасники проходили тест на груповий конформізм — знову поодинці оцінювали довжину зміщення світла. Цього разу індивідуальні оцінки відповідали створеним у групах нормам і «істотно відрізнялися від початкового індивідуального діапазону».
257
E. Pronin, J. Kruger, K. Savitsky, L. Ross, «You Don’t Know Me, but I Know You: The Illusion of Asymmetric Insight», Journal of Personality and Social Psychology 81 (2001).—C. 639-56.
258
M. Sherif, «А Study of Some Social Factors in Perception,» Archives of Psychology 27 (1935).—C. 210-11.