Молдавські народні казки
- Автор: молдавський народ
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: М. Цехмейструк
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Молдавські народні казки». Краткое содержание книги:
Виходять казки, як вічні невтомні мандрівники, з туманної давнини, проходять крізь битви і лагідні дні, І завжди вони молоді та прекрасні, як сміливий непереможний лицар Фет-Фрумос, як юна чарівна Іляна Косинзяна.
В них велика історія, возвеличена правда життя.
— Сонце є, сидить, як і сиділо!
Зачинили двері і пішли собі.
А Фет-Фрумос, залишившись сам, підійшов до скриньки і підняв віко. Сонце, відчувши волю, злетіло, як орел, вилетіло крізь вікно і піднялось у високе небо.
Зразу ж проясніла вся земля. Люди повернулись обличчям до сонця і почали веселитися. Такої радості ще не було ніколи. Вороги мирились, чужі братались. Усі були щасливі, бо позбулися темряви, бо сонце світило всім однаково і зігрівало всіх.
Коли ж побачив світло цар Негру, вийшов на балкон дев’ятого поверху свого палацу, підняв догори руки — хотів упіймати сонце, але перевалився через бильця і полетів униз головою. Так закінчилось його чорне життя.
А Йон Фет-Фрумос кинувся тікати з палацу Пажеройки. Прибіг у ліс, скочив на свого коня і гукнув:
— Неси мене, коню, скоріше од вітру до коваля!
І полетів витязь, аж земля загула.
Дорогою кінь захотів пити і зупинився біля криниці.
Йон скочив на землю, встромив шаблю в криницю, а звідти вдарила хвиля крові і, перехлюпнувшись через цямрини, розлилася на всі боки.
Не напоївши коня, він рушив далі.
Їхав він, їхав, коли бачить — стоїть над дорогою яблунька, а на ній яблук — аж гілля гнеться. Були ті яблука такі великі й спілі, що у витязя аж слина покотилась. Хто б не йшов, то не втримався б, щоб не покуштувати, але Йон ще здалеку простяг шаблю і, махнувши нею кілька разів, обрубав усі гілки. З обрубків почав текти жовто-зелений сік, від нього горіла, бралася чорним попелом земля.
Фет-Фрумос пришпорив коня і поїхав далі.
Проїхав він трохи і на підгірку проти сонця побачив гарний кущ винограду. Спілі грона аж сяяли на ньому. Фет-Фрумос уже знав, що то за виноград, і їсти його навіть не подумав. Доїхавши до куща, порубав його віти і грона, коли ж потолочив їх — з них вихопились язики полум’я.
Знову пришпорив коня Фет-Фрумос, хльоснув його нагайкою, щоб скоріше приїхати додому, бо дороги ще залишилось чимало.
Світло й тепло сонця зразу змінили все навколо. Там, де чорніла земля, — зазеленіли поля, там, де лиш тіні були, — рясно сади зацвіли. Грали краплини роси, буйно шуміли ліси, скрізь виростали гаї, співали в гаях солов’ї.
Радий Йон їхав повільно, та раптом знявся вітер клятий, почав квіти м’яти, трави до землі хилити, поміж віт шалено вити. А позаду Йона знялась хмара — темна, як примара, де вона летіла, там земля чорніла.
Оглянувся Фет-Фрумос і впізнав у тій хмарі люту, розгнівану Пажеройку.
Пришпорив коня і полетів стрілою. За мить Фет-Фрумос опинився біля ковалевого двору, рвучко повернув коня, в’їхав у кузню і зачинився там міцно, позасовував ті засуви, які наказав зробити, потім узяв біля ковадла булаву, що викував коваль, і всунув її у вогонь горна.
Як буря, примчалась Пажеройка і почала казитись довкола кузні, але нічого не могла вдіяти, бо кузня була міцна й добре замкнена. Жодної щілинки не могла знайти люта Пажеройка.
— Йоне Фет-Фрумосе, зроби в стіні маленьку дірочку, аби я хоч одним оком могла побачити, який ти є, що побив моїх синів і невісток… їх же ніхто в світі не міг перемогти, — хитро змінивши голос, почала вона просити витязя.
Йон підсипав вугілля в горно і розпік булаву так, що вона стала червоною. Потім пробив дірку в стіні і став біля неї з булавою.
Пажеройка помітила дірку, роззявила рота й витріщила очі, щоб побачити, як умиратиме Йон від її погляду. А він намірився та як дасть булавою прямо в рот Пажеройці. Там і настав їй кінець. Потім Йон відчинив кузню і вийшов з конем надвір. Небо засиніло, вітер притих, сонце ще ясніше засвітило. А Пажеройка мертва лежить біля кузні.
Скочив Йон Фет-Фрумос на коня і поїхав далі. На душі в нього було легко й радісно. На вустах дзвеніла пісня, а довкола було так гарно, що й у казці не скажеш:
Мандруючи по світу, Йон Фет-Фрумос вирішив поїхати в той край, де сонце стоїть прямо над головою, де живе лютий змій Лімбе-Лімбеу, що багато нещастя приніс людям. Він був чоловіком Пажеройки, батьком Мез-де-Ноапте, Амуржіле і Декусаре.