Молдавські народні казки
- Автор: молдавський народ
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: М. Цехмейструк
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Молдавські народні казки». Краткое содержание книги:
Виходять казки, як вічні невтомні мандрівники, з туманної давнини, проходять крізь битви і лагідні дні, І завжди вони молоді та прекрасні, як сміливий непереможний лицар Фет-Фрумос, як юна чарівна Іляна Косинзяна.
В них велика історія, возвеличена правда життя.
Отож саме тоді на узліссі при березі річки стояла маленька хатинка, а в тій хатинці жили чоловік та жінка. Жили вони дуже бідно — не мали ні хліба, ні солі, ні худобини на подвір’ї. Як могли, перебивалися з дня на день. Жінка залишалась дома, а чоловік ішов шукати здобичі. Він був сміливий та дужий і вже коли йде по здобич, то хоч з-під землі, а таки дістане щось і принесе додому.
Мандруючи по своєму краю, чоловік зустрічав багато людей, говорив з ними, слухав їхні розповіді. От одного разу він почув, що сонце сидить у темниці. Ті люди, що йому сказали про це, готувалися сонце з неволі визволити і в небо підняти: хай воно світить ясно, хай гріє тепло, щоб усе росло в полях, щоб люди, тварини і птахи мали що їсти.
От зібралися тридцять чи сорок чоловіків, а з ними був і чоловік з нашої казки, та одного дня й пішли сонце з неволі визволяти, щоб його на небо підняти.
Гірко плакала бідна жінка і просила чоловіка не покидати її саму, нікуди не йти, бо, як люди кажуть: знаєш, коли йдеш з дому, та не знаєш, коли повернешся.
Скільки не просила жінка чоловіка, а він не послухав — пішов. Згодом у жінки народився дуже гарний хлопчик. І ріс той хлопчик, як з води, — не по днях, а по годинах. Підріс він і почав матері допомагати. Одну роботу зробить, до іншої береться. Тяжко вони з матір’ю працювали, як риба об лід билися, а з нужди не могли вибитися.
Одного разу хлопчик каже матері:
— Скажи мені, що робив мій тато, і я те буду робити, може, нам стане краще жити.
— Ой, дорогий мій сину, скільки я тата пам’ятаю, то не мав він ні сну, ні спочину — багато працював, а добра не знав.
— Де ж він подівся?
Заплакала мати рясними сльозами і тихо промовила:
— Боюся тобі, сину, казати, щоб і ти за ним не пішов у світ.
— Скажи, мамо, скажи, — просив хлопчик.
Мати пожаліла його і, щоб заспокоїти, почала розповідати:
— Трудились ми, сину, трудились, та не мали нічого. І почув на людях твій батько, що є на світі сонце, яке може світити і гріти, а від того земля буде родити, та й пішов він зі своїми товаришами щастя шукати — з неволі сонце визволяти. А я досі ні чутки, ні звістки від нього не маю.
Хлопчика засмутило те, що тато пропав безвісти, і стало жаль матері, але загорілося в серці велике бажання сонце знайти, з неволі його визволити, бо на залізо іржа сідає, на дерево гниль нападає, а камінь мохом поростає… Коли б сонце піднялося над землею, то все веселим стало б, цвітом-травою розцвітало б.
З того часу, куди б хлопчик не йшов, що б не робив — тільки про сонце думав. Навіть про сонечко пісеньку склав і завжди співав її:
Одного разу почув хлопчикову пісню цар того краю Негру,[1] що саме тоді проїжджав бричкою. Наказав цар зупинити коней, бо хотів дослухати чарівну пісеньку до кінця. Вислухав уважно слово в слово і сказав своєму візникові:
— Біжи впіймай того співака і приведи до мене.
Візник зліз з козлів і гукнув:
— Гей, хлопчику, де ти? Обізвися!
— Я тут! Я тут!
І в пітьмі по голосу візник знайшов хлопчика.
Поки вони прийшли до брички, цар сидів і думав: «Усе я маю, чого душа моя хоче, а коли б ще сонце мати, тоді я був би найбагатший у всьому світі».
— Дивись, то сидить цар. Стань перед ним навколішки! — наказав візник хлопчикові.
— Хто ти такий? — спитав цар.
— Я бідняк.
Цар, почувши його мужній голос, подумав, що хлопчикові років десять-п’ятнадцять, а насправді той був ще зовсім малий.
— Від кого ти навчився цієї пісні?
— Я її сам придумав і сам співаю. А коли виросту — піду сонце визволяти, бо воно сидить у неволі зі своїм теплом і світлом.
— Як же тебе звати, хлопчику?
— Йон Фет-Фрумос.
— А де живуть твої тато й мама?
— В мене немає тата, лише мати. А живемо ми в лісі, недалеко звідси. Живемо… Та хіба це життя? Це — мука, а не життя.
— Чуєш, хлопчику, — каже цар, — якщо ти довідався про сонце і знаєш, де воно заховане зі своїм теплом і світлом, то йди до мене. Буду тебе годувати, доглядати, а коли почуєшся на силі — дам тобі доброго коня і грошей, тільки б ти привіз мені сонце з усім його теплом і світлом.
1
Негру — опівночі.