Молдавські народні казки
- Автор: молдавський народ
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: М. Цехмейструк
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Молдавські народні казки». Краткое содержание книги:
Виходять казки, як вічні невтомні мандрівники, з туманної давнини, проходять крізь битви і лагідні дні, І завжди вони молоді та прекрасні, як сміливий непереможний лицар Фет-Фрумос, як юна чарівна Іляна Косинзяна.
В них велика історія, возвеличена правда життя.
Цар з царицею почали скаржитись йому на свою долю. А він став перед троном навколішки й простягнув цариці кетяг винограду, який приніс з крутої кришталевої скелі, що стоїть під самим сонцем.
— З’їси цей виноград, — сказав пустельник, — у тебе народиться син.
Ніби сонце царю душу зігріло — захотілося йому жити й жити. Гукнув він своє військо, зібрав мисливців і поїхав на полювання. Багато вполював вовків, лисиць і зайців. Але так захопився полюванням, що не помітив, як переїхав межі своїх володінь. Доїхав цар з військом та мисливцями до незнайомого замку, що стояв на високій горі. Обійшов його із слугами довкола — саме каміння та каміння, ніде живої душі не видно.
Збагнувши, що він не в своєму володінні, цар сказав воякам і мисливцям:
— Поїдемо назад.
Рушили вони назад, але довкола з’явилися круті урвища. Кинулись шукати, де можна було б спуститись, але такого місця не знайшли. Так минув день, другий… Не стало у них їжі. Просиділи голодні й третій день, на четвертий ранком глянули — на мурі замку чорт походжає і люлечку курить.
— Гляньте, ваша величність, — сказали слуги цареві.
— То ж чорт, — злякався цар, — не займайте його!
— Чи не скаже твоя мерзенна темність, в чому ми провинилися, що ти не даєш нам дороги?
— Я вас не заганяв сюди, ви самі прийшли, — сказав чорт.
— То зроби ласку, твоя нікчемність, випусти нас, — почав просити цар.
— Гаразд, царю, але якщо пообіцяєш мені подарунок.
— Який?
— Подаруй мені те, чого ти не бачив і не чув у своєму дворі, і я вмить вас випущу.
Подумав цар, але не міг догадатися, про що каже диявол, а бажання вирватись з проклятого замку було таке велике, що він відповів:
— Гаразд, подарую.
— То напиши мені грамоту, — сказав чорт.
Покликав цар письменного слугу, той укусив себе за палець і кров’ю написав про царську обіцянку.
Тільки чорт отримав грамоту — мури фортеці ввійшли в землю. Цар із слугами зраділи й рушили додому.
А коли цар увійшов у палати — довідався, що в цариці народився син. Дуже втішився батечко.
Хлопчика назвали Дафіном. Ріс він не по днях, а по годинах. Цар з царицею дивились на нього, як дивляться соняшники на схід сонця, все доглядали його та голубили. За все життя не мали такої радості, як тепер за день.
Але як цвітуть квіти навесні від сонця і тепла, так і в’януть вони восени від морозу.
Якось приходить до царського двору чорт і просить віддати йому Дафіна. Цар з царицею не встигли й слова промовити, як чорт схопив хлопчика і щез. Дафін навіть не міг розглянути, якими шляхами ніс його нечистий до своєї господи.
Примусив чорт хлопчика багато працювати, не давав йому ні сну, ні спочинку, бив і мучив його, не відпускаючи від себе ні на крок.
Хоч і страждав Дафін, але любив навчатись усьому. Дуже захоплювався ремеслами. Легко навчився розуміти мову птахів і звірів, навіть маленьких комашок.
Одного разу пішов чорт у чужі краї, і Дафін залишився сам. Працюючи, захотів води і подався до джерела. Напився і приліг відпочити в затінку під тополею, коли чує — сідають три пташки на верхів’я тополі і говорять між собою:
— Гляньте, сестриці,— каже перша, — це відпочиває богатир, який народився за межами чортового володіння. Коли б він знав про горе старого Араба, який сто вісімдесят років черпає воду з криниці і виливає на долину! О, коли б він знав того Араба, то пішов би і визволив його!
Дафін, підвівшись, запитав:
— А в яких краях страждає Араб?
— Іди долиною три дні й три ночі — знайдеш, — сказали пташки.
Вирушив Дафін у дорогу. Йшов долиною, не спочиваючи, і на світанку четвертого дня опинився біля великого озера, якому кінця-краю не видно. Під горою побачив криницю, біля неї діда, який черпав журавлем воду. Дід був такий старий, що аж шкіра на ньому висохла.
— Щасти вам в роботі, дідусю!
— Дякую.
— Нащо так стараєтесь, чи не хочете вичерпати всю воду з криниці?
— Ой юначе, це чортове прокляття впало на мою голову. Він прирік мене довічно лити воду з криниці в озеро… А ти хто такий?
— Я з іншого краю, дідусю, мене вкрав чорт, і я не знаю, як вибратись із його володінь, як врятуватися від нього.
Дід сів на цямрину і, подумавши, сказав: