"Грант" викликає Москву

— Вигляд у вас чудовий, — похвалив його Шрагін.

— Наморочився з цим. Уперше, знаєте, на базарі вдавав з себе міняйла. Проте спецівочка вийшла ніби нічого.

Шрагін попросив його розказати про себе.

— Із селян я, з потомствених теслярів, — говорив він, м’яко окаючи. — Мені б будинки зводити, а не це… — він підморгнув. — Та коли вже обізвався грибом, лізь у кошіль. Так що давайте завдання — виконаю все, що буде мені під силу. А коли треба, то й над силу…

— Що вам більше з руки? — спитав Шрагін.

— Що-небудь таке, товаришу майор, щоб німця бити здаля і в розмову з ним не вступати, — спокійно і не кваплячись відповів Ковальов. — Балакати з ним, мабуть, не зможу. І не через те, що мови не знаю. Просто витримки не вистачить. А от, наприклад, скинути під укіс поїзд — це я готовий. І якщо їх там хоч з півсотні загине, тоді й самому вмерти буде не шкода.

— Ну що ж, влаштовуйтеся на залізниці. Тільки гинути не треба, і міняти вас на півсотні фашистів не вигідно.

— Я й не поспішаю. Я хотів тільки, щоб ви знали: перед смертю не зраджу, — просто сказав Ковальов.

— Дем’янов Іван Спиридонович, — густим басом відрекомендувався ще один учасник групи, акуратний, підтягнутий чоловік, на якому навіть недоладний казенний одяг виглядав добре і не впадав у очі. Він був старший від усіх, з ким уже розмовляв Шрагін, і в ньому зразу ж проявлялась військова струнка. А через кілька хвилин Шрагін уже знав, що перед ним товариш з досвідом чекістської роботи, добре уявляє, що робитиме група. Шрагін навіть подумав, що треба мати його на увазі, як свого наступника на випадок біди. Шрагін спитав Дем’янова, чому він в такому віці опинився випускником спецшколи.

— Скільки разів я це пояснював людям! — стримано усміхнувся Дем’янов. — Я вже шість років працював в органах і на сьомий вирішив, що коли не підучусь, то краще мені в шофери йти. Повірте, п’ять рапортів написав, догану мав за спробу ухилятися від роботи, а все-таки прорвався. І не шкодую…

Останнім співрозмовником Шрагіна був Єгор Васильович Назаров. Він народився і виріс в робітничій сім’ї на березі Волги, а схожий був на жителя півдня: смагляве обличчя, чорні, як вугілля, чуб і очі. Некваплива, рязанська мова з усякими саморобними примовками. І весь він був такий же неквапливий, скупий на рухи.

— На заводі я працював лише три роки, — розповідав Назаров. — Так що біля робітничого класу тільки злегка покрутився, наче ото квапливий гість на весіллі. І зразу мене в спецшколу. Йшов по гриби, а потрапив на полювання. Та нічого, закінчив школу, дістав звання. Хоч звання — ще не знання, та я старатимусь, але коли треба, прошу й підказати… — говорив він спокійно і навіть з посмішкою.

— Страху не відчуваєте? — прямо спитав Шрагін.

— Трохи є, звичайно… — не встигнувши стерти з лиця посмішку, відповів Назаров. — Але вмерти, товаришу майор, можна й від апендициту, а в наш освічений вік така смерть, по-моєму, страшніша. — Назаров опустив свої чорні очі, обличчя його стало суворим. — Я знаю, товаришу майор, на що йду, але думаю не про смерть, а про боротьбу з заклятим ворогом, його смерть мене цікавить, його, товаришу майор! — сказав він і знову посміхнувшись, підвів очі на Шрагіна…