"Грант" викликає Москву

— Здрастуй, коли не жартуєш, — сказав він. — Цікаво, одначе, що ти тут робиш?

— Ховаюсь, батя.

— Від кого, одначе?

— Від кого тепер можна ховатись радянській людині?

Старик оглянув його з голови до ніг і сказав:

— Ну що ж, заходь до хати, гостем будеш.

У будиночку було дві кімнати, розділені перегородкою, яка не досягала стелі. На перегородці стояв каганець, зроблений з аптекарської пляшечки. Світло від нього було дуже тьмяне, і Харченко не зразу роздивився, що в кутку за столом сиділа жінка.

— Гість об’явився, — сказав їй старик.

— Який ще гість у такий час? — спитала вона здивовано, але не сердито.

— Він, одначе, ховається, Ганно, цей чоловік, розумієш? — Старик сів до стола і запросив сісти Харченка.

Харченко мовчав, йому хотілося, щоб говорили господарі, — треба знати, чим вони живуть, чим дихають. Може так статись, що тут і на хвилину не можна залишатись.

— Ти що ж, відстав од своїх, чи що? — спитав старик.

— Ну відстав, якщо хочете…

— Я — то хочу спати, одначе, спати спокійно, — суворо зауважив старик.

— Одним словом, попав я в біду, от і все.

— Всім лихо, — пробурмотів старик.

— Тому, в кого покрівля над головою, все-таки легше, — сказав Харченко.

— І ти не з неба звалився, — сказав старик і спитав: — Де, одначе, твоя покрівля?

— Далеко, батя, звідси, дуже далеко, — сумно сказав Харченко. — Я не тутешній, от воно що.

Старі мовчки дивилися одне на одного, потім жінка мовила.

— Гаразд, ночуй у нас, а вранці все буде видніше.

— Позад хати, у хижці, койка є, постели сіна, — буркотливо додав старик.

Харченко підвівся.

— Спасибі.

— Чого схопився? — втрутилася жінка. — Повечеряєш з нами, тоді й спасибі скажеш.

Старик не вгамовувався й за вечерею все намагався примусити Харченка розказати, хто він і звідки. Харченко як міг викручувався, а заодно промацував господарів. Але й вони не поспішали відкриватись.

Старик почав розмову про війну. Харченко став змальовувати картину війни зовсім не такою безнадійною, якою її бачили ці люди.

— Послухати тебе, то й горювати ні за чим. Одначе німці в нашому місті, а не ми з тобою в їхньому, — розсердився старик.

— А що тобі, батя, від того, хто в місті? — спитав Харченко.

— Дурень ти, одначе.

— Навіщо ж, батя, лаятись? Я про те, що виноград у садку і так і так доспіє і в ціні буде. А на хату вашу хіба хто поласиться?..

— Я, одначе, не в хаті живу, а в державі, — пробурчав старик.

— Аби були ми, а держава буде, — безтурботно сказав Харченко.

— Яка, одначе? — спитав старик, дивлячись у вічі Харченку.

Довго вони так ходили кругом та навколо, поки з’ясували, що боятися їм один одного нічого, і Харченко вирішив довіритися цим людям. Принаймні сьогодні.

Уже за північ старик повів його в хижку і сам постелив йому сіна на койку.