"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— У мене дружина є, товаришу майор. І двоє синків, малюки. Вони для мене — все… — Федорчук дедалі більше червонів і морщив лоба, підшукуючи слова. — Ну от… А ця дівчина — одна на всьому світі, а жених її в армії. І він для неї теж — усе. Так що в цьому питанні у нас з нею цілковита ясність. Але сьогодні ж, якщо ви не заперечуватимете, ми з нею, як годиться, запишемося в загсі.
— А загс же, мабуть, евакуювався…
— Штампик у паспорті поставити якнайпростіше. Зроблять це тут, в управлінні. Я вже говорив…
— Ви в ній упевнені?
— Як у собі, товаришу майор. Треба тільки з міськкомом партії домовитись, щоб потім комсомольці її не викликали. Так що ви вже повірте, товаришу майор, у нас з нею все тільки для справи.
— Про себе їй розказували?
— Та що ви, товаришу майор? Тут у нас з нею однакові труднощі. Розумієте, вона вербує мене в комсомольське підпілля. І я, так би мовити, піддаюсь потрошку. А поки дійде до діла, я з нею німецьку мову вдосконалюю.
— Яке в неї житло?
— Була одна кімната в маленькому будиночку. Сусід евакуювався, і тепер зовсім окремий будинок. Навіть садочок свій. А головне, товаришу майор, щоб ви повірили, що у всьому цьому немає нічого, крім нашої святої справи. Ні-чо-го!..
Федорчук дедалі більше подобався Шрагіну.
— Розкажіть мені коротко свою біографію, — попросив він.
— З робітничої сім’ї. Три роки білим світом нудив, усе до душі роботу шукав, — охоче почав розповідати Федорчук. — А тут армія. Опинився в саперах. Тому мені тепер і вибухівку довірили. Вернувся додому, почав працювати в міліції. Між іншим, ще в армії захопився важкою атлетикою, навіть розрядником став. Дома мене зразу в спортивне товариство «Динамо». Потрапив на динамівське змагання в Ленінград, зайняв друге місце, і мене призначили в спецшколу інструктором з фізкультури. Згодом придивився, подав заяву, щоб узяли курсантом. От і вся моя біографія…
Шрагін попросив Федорчука схарактеризувати учасників групи.
— Це заняття не для мене, я до людей дуже довірливий.
— Це небезпечно.
— Згоден, я ще до війни дійшов такого висновку. Що сказати про людей групи? Всі ми на один лад, разом учились. Ну, а якщо по-людському, то найбільше мені до душі Харченко.
— Чому? — спитав Шрагін.
— Та по всьому, — коротко відповів Федорчук і, побачивши, що Шрагін чекає докладнішої відповіді, додав: — Безвідмовний, роботу любить усяку, я ще в школі помітив. Знаєте, є такі люди: пошли їх у пекло печі топити, вони й слова не скажуть, поїдуть у те пекло і топитимуть ті печі. Як робота то робота… Ми й тут тримаємося з ним купи, якщо можна, врахуйте це на майбутнє…
Новим співрозмовником Шрагіна був худорлявий, нервовий хлопець. Він увійшов моряцькою ходою перевальцем, але зразу ж спохватився і пішов рівніше.
— Прибув для розмови, — сказав він жваво і почервонів. Було видно, що він намагається триматися незалежно, і в той же час суто по-хлопчачому боїться справити погане враження.
— Моє прізвище Димко… Сергій Димко… Сергій Миколайович Димко… Це якщо повністю, — говорив він швидко і плутано, прямо дивлячись на Шрагіна, ніби бажаючи знати вже зараз, яке враження справив. Але оскільки Шрагін вичікувально мовчав, хлопець вів далі: — Почав я життя безпритульним… Сиротою лишився. Ну, звичайно, дитбудинок, навчання… Початкове, так би мовити. Там же вступив до комсомолу. За путівкою комсомолу будував Московське метро. Не я один, звичайно, будував. Звідти послали в спецшколу. Вчився нічого. Бувало, звичайно, і зривався. Але коли зайшла мова про створення нашої групи, я визвався першим, вірніше, одним з перших.
— Ви уявляєте собі, чим ми займатимемось?
— Звичайно, уявляю, — впевнено відповів Димко і зараз же виправив себе: — В загальних рисах, звичайно.
— А до чого у вас більше лежить душа?
— Як до чого? — зніяковів Димко.
— До диверсії, розвідки, пропаганди?
— Що накажете, те й робитиму, — випалив Димко, явно уникаючи розмови про майбутню роботу.
«Хлопець ти хороший, — думав про нього Шрагін. — Але навіщо тебе вирішили зробити розвідником, ніхто не знає, а ти сам — тим більше».
— Це моя біда, я не вмію зразу справити хороше враження, — засмучено сказав Димко, ніби розгадавши думки Шрагіна. — І знаєте, це почалося ще в дитбудинку. Але повірте, завжди з часом з’ясовувалось, що я не такий уже й поганий, слово честі. А може, ця моя властивість якось пригодиться? — з надією спитав він.
— Нічого, не боги горшки ліплять. Працюватимемо, — сказав Шрагін.
Очі в Димка радісно спалахнули, і Шрагін подумав, що він зараз скаже щось пишномовне, непотрібне, але Димко промовчав…