"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Одно з двох: або виїжджати, або залишатись, — сказав Шрагін.
— Значить, ви допускаєте або — або?
— Допускаю, — відповів він, серйозно дивлячись їй у вічі і повторюючи про себе: «Іди, іди геть, немає ні хвилинки. Іди».
Здавалось, Ліля почула його, вона рвучко повернулась і вибігла з кімнати…
Перед зустріччю з товаришами Шрагін з тією ж обережністю зайшов в управління. Полковник Бурмін вигрібав із свого сейфа папки і запихав їх у фельд’єгерські брезентові мішки.
— Залишаєшся? — спитав він Шрагіна замість привітання.
— Що на фронті? — відповів Шрагін також питанням.
— Скрізь погано, а в нас так зовсім кепсько. Можливо, вже завтра до ночі все скінчиться. Наші сім’ї виїжджають сьогодні, а ми завтра вранці. А ти?
— Залишаюсь.
— Я думав про тебе… — вів далі Бурмін, запихаючи папки в мішки. — Я все, майор, розумію: залишаєшся ти тут голий і на голому місці, і ми в цьому теж дуже винні. Хто міг подумати, що ми, не провоювавши й двох місяців, — віддамо південь? Та ще тиждень тому я й подумати не міг, що доведеться отак сейфи витрушувати. Ні п’яді чужої і тим більше своєї — ось яка була програма. А тепер свою землю віддаємо цілими областями, та ще кров’ю своєю поливаємо. А втім, тобі це, дивись, ще й допоможе? Німцеві, певно, і на думку не спаде, що на його шляху раптом стане якийсь майор Шрагін з групкою людей. Загалом не згадуй нас лихом, бажаю удачі. Коли б я був молодший, та щоб менше мене тут знали, їй-богу, залишився б теж…
Шрагін розхвилювався. У Москві в поспіху з ним не змогли навіть попрощатись як слід. І тільки тут, від цього втомленого літнього полковника, він почув людські слова, які так потрібні були йому тепер.
— Спасибі, товаришу полковник, — тихо мовив Шрагін і підійшов близько до Бурміна. — Адже, можливо, й не побачимось? — так само тихо спитав він.
— Виживемо, то побачимось, — буркнув полковник, який, сидячи навпочіпки, застібав пряжки на мішку. Він підвівся, відіпхнув мішок ногою і подав Шрагіну руку. — До зустрічі, майоре, до зустрічі.
— До зустрічі, товаришу полковник, — сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…
Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.
Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі — можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…
— Міцно осісти в місті — наше перше і найважливіше завдання, — сказав він. — Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць — кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…
Розділ 5
Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, — хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.
— Рубакін, Анатолій Рубакін, — глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.
— Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.
— Нічого я не думаю, товаришу майор. — Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. — Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.
— Боїтеся?
— Так. І вважаю себе не здатним.
Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.
— Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, — рішуче вів далі Рубакін.
— Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? — спитав нарешті Шрагін.
Рубакін почав з готовністю пояснювати:
— Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.