"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Вдалині повільно їхала вантажна машина з відкритими бортами. Рядом з нею йшли солдати. У машині поруч з шофером сидів офіцер. На кожному перехресті машина зупинялась, солдати брали з машини і прикріплювали до стовпів вказівні знаки — стріли з нарисованими під ними емблемами військових частин. Одна емблема нагадувала зігнутого вовка з настовбурченою шерстю, друга — схожа на лебедя з розгорнутими крилами, третя — на левову голову. Шрагін стежив за роботою німців і запам’ятовував емблеми — його робота вже почалась.
— Оце порядок! Здоровенна сила і порядок! — раптом почув він позад себе тихий голос.
Шрагін оглянувся. Це був літній чоловік у сірому костюмі.
— Так, порядку в них треба повчитись, — підтакнув йому Шрагін.
— А як вони йшли! — тихо вигукнув чоловік. — Куди там нашим? Ідуть без оркестру, без вигуків, без гасел, а бачиш — здоровенна сила пре. Ви згодні?
— Ви маєте рацію, звичайно, хоч як не важко це визнати, — немов задумливо сказав Шрагін, дивлячись на низку легкових машин, що проїздили повз них.
— Начальство прибуло, — шанобливо мовив чоловік, проводжаючи поглядом машини. — І де він, я вас питаю, бандитський грабунок? Де вбивства жінок і дітей? Я з самого початку не вірив у це. — Чоловік замовк, неначе враз перелякався, уважно подивився на Шрагіна, а потім говорив далі: — Ви не подумайте тільки, що я якийсь… — сказав він тихо. — Я просто людина поза політикою. Я всього-на-всього кравець. Дивлюся на події тверезо і бачу: німець є німець.
Шрагіну дуже хотілося сказати цьому кравцеві, що з таких, як він, виростають зрадники. Але замість цього він зітхнув:
— Але що тепер ми робитимемо — не знаю.
— А чого нам думати, хай вони думають! — безтурботно сказав кравець. — Взяли панове місто, будь ласка, налагодь-те в ньому життя. А я як шив чоловічий одяг, так і шитиму, найголовніше — дістати в німців викройки, які в них у моді. — Він помовчав і спитав: — А чого ж ви залишались, якщо не знали, що робитимете?
— Отак вийшло. Збирався з заводом, а всі поїхали без мене.
— Це в нас цілком можлива річ, — ущипливо зауважив кравець. — Загалом все є як є, і треба йти обідати. Бувайте здорові,— він торкнувся пальцями до крисів бриля, вклонився і повільно пішов вулицею…
В цей же час Марія Степанівна Любченко, лікар місцевої лікарні для хворих на туберкульоз, дивилася на ту саму вулицю з вікна своєї квартири. Вона стояла в глибині кімнати, щоб її не побачили. Кожного разу, коли від техніки, що рухалася вулицею, бряжчали шибки, вона здригалась. їй було страшно. Місяць тому, коли у міськкомі партії сказали, що треба залишитись для підпільної роботи, вона заявила прямо:
— Я боюсь.
— Нічого страшного, Маріє Степанівно, — сказав їй працівник міськкому. — З автоматом і гранатою вам орудувати не доведеться. До ваших послуг підпільники вдадуться тільки в крайньому разі, якщо раптом потрібно буде кого-небудь сховати в лікарні.
— Але в лікарні кожен знає, що я член партії, мене викажуть, — жахнулась Любченко.
— По-перше, ви в партії без року тиждень, — швидко роздратовуючись, заперечив працівник міськкому. — По-друге, нам відомо, що в лікарні про вас ходили плітки, ніби ви пішли в партію тільки для того, щоб стати головним лікарем. Чому б вам цю думку тепер не підтримати? І як доказ — ви залишилися в місті. Нарешті, Маріє Степанівно, хіба ви, вступаючи в партію, не писали в своїй заяві, що готові виконати будь-яке завдання?
Любченко відчувала, що її боязкість цей чоловік до уваги не візьме, а інших аргументів у неї немає. І тоді вона подумала: «Мабуть, німці продержаться в місті недовго, так що мої послуги, може, нікому й не придадуться, а те, що я тут залишусь, потім мені зарахується». І вона дала згоду.
Але тепер, спостерігаючи крізь вікно за рухом німецьких військ, Марія Степанівна гірко за цим жалкувала. Коли б навіть вона залишилась, але просто як лікар, який не зміг кинути своїх хворих, їй зараз не було б так страшно. Лякала думка, що вона не зможе виконати доручене їй таємне завдання і що про це таємне можуть довідатися німці… Страшно навіть подумати, що тоді буде.