"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Чому ж ви нічого не сказали, коли вас включали в групу? — спитав Шрагін.
— Знову побоявся, товаришу майор.
Шрагін довго мовчав, дивлячись у вікно, на безлюдну вулицю.
— Ідіть до підполковника Гамаріна, — врешті сказав він, — хай він включить вас в евакуацію.
— А куди мені з’явитися… там?
— Куди накаже совість. Ідіть… — гидливо і нетерпляче відповів Шрагін, дивлячись на Рубакіна і вже не бачачи його…
До кабінету ввійшов дебелий низькорослий юнак з великою головою, увінчаною копицею каштанового кучерявого чуба. Причинивши за собою двері, він випростався, чітко, по-військовому пройшов до стола, зупинився і голосно відрапортував:
— Харченко Павло Петрович.
— Сідайте, товаришу Харченко. Давайте поговоримо про нашу майбутню роботу.
Харченко сів, пригладив рукою свій розкішний чуб і, зітхнувши, сказав:
— Пізно ви приїхали, товаришу майор. Хоча б на тиждень раніше.
— Сподіваюсь, ви не думаєте, що я затримався навмисно?
— Та ні, — з добродушною українською інтонацією відповів Харченко. — Всі ми під наказом ходимо. Але як тепер встигнути виправити те, що вже накоїли?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну от, дали нам тут нові паспорти, такі новенькі, аж риплять, — Харченко показав великі білі зуби, але незрозуміло було, усміхається він чи гнівається. — Поставили в них прописку і штамп про роботу. Я ще в готелі не поселявся, пішов туди, де мене прописали, а там — установа. Ще гірше із штампом про роботу. У мене, наприклад, відмітили, що я працюю на шкіряному заводі. Пішов я й туди. Заводик маленький, робітників і сотні не буде. А що коли німці накажуть всім з’явитись по місцю їх попередньої роботи? Я прийду, а мене там ніхто не знає, і я нікого не знаю. Крім того, у мене немає ніякої спеціальності шкіряника. Невже нікому було подумати про це?
— Стривайте. І у всіх так?
— Крім Григоренка, він одержав паспорт без штампа про роботу.
— Молодець, я бачу, цей Григоренко.
— Не без того… — погодився Харченко, але в його інтонації Шрагін відчув іронію.
— Він і в готель не поліз, — сказав Шрагін.
— А ми що, хотіли туди? Йому через дружину повезло. Нам наказали, і все.
— Хіба ви самі не розуміли, що це підриває конспірацію? — запитав Шрагін.
— Спочатку не розуміли, — одверто признався Харченко. — Думали, що до здачі міста вагон часу і що ми ще встигнемо пірнути в гущу.
— А ваші костюми? А участь в облавах?
Харченко насупився і, дивлячись на Шрагіна з-під кошлатих брів, сказав:
— Особисто я в облавах брав участь з цілковитим усвідомленням і задоволенням. Отак. І давайте, Ігоре Миколайовичу, поговоримо відверто. З оперативних дисциплін я в спецшколі був перший відмінник. Отак. А що з того? Хіба хто думав, що так усе дибом перевернеться. І поспіх, і помилки — хіба все це зі зла чи через глупоту? Ось ви наче образились, що я сказав про ваше запізнення сюди, відповіли, що це ненавмисно вийшло. Так само і з усіма нашими бідами. Отак, Ігоре Миколайовичу. І в Москві, мабуть, не все йде, як по нотах. І давайте тепер разом налагоджувати справу, а не винних шукати. У мене, якщо дозволите, є різні думки, як нам краще до міста прижитись…
Наступним співрозмовником Шрагіна був Федорчук, плечистий вайло з голубими добрими очима, обрамованими густими білявими віями. Густий русявий чуб зачісаний назад. Руки молотобійця. Поводиться спокійно, невимушено, говорить неквапливо, точно…
— Як ви розцінюєте наше становище? — спитав для початку Шрагін.
— А ніякого ще становища нема. Є тільки дурниці, які можуть його ускладнити.
— Треба ж, нарешті, вживати застережних заходів.
— Я особисто їх уже вжив. Оскільки я відповідаю за вибухівку і зброю, сьогодні вночі ми з Харченком усе переховаємо. Одне недобудоване приміщення знайшли. У підвал — надійно. І якраз там же, по сусідству, я й житло собі знайшов. — Федорчук несподівано усміхнувся. — Тільки от наче одружитися доведеться. Як ви на це дивитесь?
— Хто вона?
— Хороша дівчина, наша цілком.
— А чому лишається в місті?
— Її комсомол залишає. Але вона і нам буде корисна. Німкеня з колоністок. Мову знає. Метка. Ви, товаришу майор, щодо неї не сумнівайтесь, я познайомився з нею не вчора.
— Позавчора?
— В самий перший день приїзду, товаришу майор.
— То що ж, ви одружуєтеся серйозно?
Федорчук відповів не зразу, щоки в нього зарожевіли, він зморщив лоба і довго з виразом страждання дивився кудись у куток.
— Не знаю, чи повірите ви, товаришу майор, — сказав він.
— Та ви кажіть прямо: одруження у вас буде фіктивне чи справжнє?