"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Так, життя прожити — не поле перейти. А коли на життя звалюється війна, в якій вирішується доля твоєї Вітчизни, в дію вступають нещадні закони боротьби не на життя, а на смерть. Ні, я не міг написати неправди, з її кволою і фальшивою допомогою врятувати моїх улюблених героїв від загибелі. Все, як було, так і було, інакше писати не можна.
…Я заходжу в під’їзд давно обжитого московського будинку. Біля цього під’їзду ждала Шрагіна автомашина, на якій він помчав на південь, назустріч своєму подвигові. Цими східцями він того ранку сходив. А втім, був ще не ранок, була друга година ночі. А от і двері, які він тоді замкнув, вірячи, звичайно, що повернеться сюди. На дверях табличка з його прізвищем. Табличка з міді. Він сам пригвинтив її ще до війни, коли одержав цю квартиру. Це його будинок, і тут він збирався жити довго. Хоч він знав, що розвідники подовгу дома не живуть. Він просто хотів завжди і скрізь знати, що в Москві є будинок от з цими його дверима…
Натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються, і переді мною стоїть… він! Високий на зріст, плечистий, з красивим і суворим обличчям.
— Вам кого? — запитує він, трохи здивований і збентежений тим, що я його так жадібно розглядаю.
— Ольга Миколаївна дома?
— Заходьте.
І от ми з Ольгою Миколаївною Шрагіною сидимо за столом і розглядаємо родинний альбом. На кожній сторінці — він. І я чую тихий голос посивілої жінки, яка сидить поруч мене.
— Це ми з ним на лижній прогулянці…
Молоді, красиві стоять вони серед веселого натовпу лижників.
— А це ми з ним у день весілля, ще в Ленінграді…
Так знімають молодят усі фотоаматори — щільно, рядочком, і голови трохи нахилені одна до одної. Обоє ледве стримують сміх.
— А це ми з ним уже тут, у Москві… Ми й наші друзі в день його народження. Бачите, він удає п’яного. Всі сміються, бо знають — він більше однієї чарки ніколи не пив… А це ми, коли привезли Мишка з родильного будинку. Бачите, який він щасливий.
До кімнати, де ми сидимо, заходить Михайло Шрагін, і я знову жадібно дивлюся на нього і хвилююся все більше.
— Мамо, я до інституту, — каже він баском і, поцілувавши матір у лоб, швидко виходить. І вже біля дверей обернувся і, блиснувши такою знайомою мені білозубою, шрагінською усмішкою, сказав: — Не забудь, що й тобі треба на завод…
Грюкнули двері.
Отак само ішов до інституту і його батько. Тільки цілував він не матір — зостався він без неї ще в дитинстві, — а старшу сестру, яка була йому замість матері.
А Михайло Шрагін у цей час виходить з того під’їзду, в який не повернувся його батько, і поспішає назустріч життю, яке йому дав, яке захистив від ворогів його батько — Ігор Миколайович Шрагін. Чекіст. Розвідник. Герой Радянського Союзу.