Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— …І які дівчата вам подобаються?!
— Дівчата?.. Розумні.
— А…
— А давайте так. Я поставлю вам запитання!
— Без проблем! — хвалькувато погодився лисий профі. — Хоч сотню!
Макс кивнув. Вийшов з-за столу. Став навпроти гостей — серйозний.
— Три слова… Якби ви помирали… Ні — померли! Якби вважали, що винуваті перед людиною, яку любили. І та людина винувата перед вами. Якби у тих нових світах ви зрозуміли щось неймовірно важливе… Які три слова ви б сказали коханій людині із тих світів?
Олюня вразилася і протверезіла. Здуріти, як романтично… Він неймовірний…
— Три слова? “Прости мене, любове!” — не забарився лисий. — Вони ж, я так розумію, завинили одне перед одним?
Макс кивнув, обернувся до русявої:
— Записуйте, Скачко.
— “Пам'ятай мене завжди”, “Я простив тебе”, “Не прощу ніколи”, “Знайди собі щастя”, “Пропади ти пропадом”, “Залишайся вірною мені”, “Випий за мене!”, “Помолися за мене”… — горохом.
Олюня видихнула.
— Я люблю тебе! — вигукнула натхненно.
Журналістська братія завмерла. Макс вигнув брову. Русява відірвалася від блокнота.
— Думаю… Ті три слова… “Я люблю тебе”, — знітилася білява Олюня і, скільки ото потім слухала розпатякування підстаркуватого Олександра, що він крутився біля неї під час другого фуршету, переконував у вигодах інтимним стосунків із досвідченими чоловіками, усе ковтала біле сухе та зиркала в бік дверей Максового кабінету: новий очільник міжнародного благодійного фонду “Сила добра” затьмарив усіх, хто до цієї похмурої грудневої днини міг розраховувати на її прихильність, і Олюня навіть подумала, що Макс Сердюк не просто чарівний, стильний і розумний. Він, певно, ще й прекрасна людина.
А за дверима… За білим, як свіжий сніг, столом сидів спантеличений, незадоволений першим публічним виступом Макс, перечитував варіанти трьох слів, кривився роздратовано — не те, не те…
— Дякую, Скачко. До журналістів приєднайтеся. Прослідкуйте, щоб усе — без ексцесів.
На хвилі журналістської зацікавленості русява красуня Юлія Скачко хотіла було запитати: чому шеф ніколи не звертається до неї на ім'я? Промовчала. При старому керівникові фонду Августові Альфредовичі Заксі помічницею була. І при цьому, молодому — ровесники, їй-богу! — утриматися мріяла.
— Добре, Максиме Володимировичу. Машину для Дори викликати?
— Ні. Дору я сам відвезу, — відповів Макс.
Дора Саламан пам'ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.
Перша радість — усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з “Геркулесу”. І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлянські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: “Ти чудово співаєш, сонечко!” Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама — “Горіла сосна, палала…” А він їй — Дора по вустах читала — “Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…” А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася — ох же, люблю я вас!
А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала — гарно, доню. Підростеш — разом малюватимемо.
Не судилося. Чотири роки тому, як Дорі п'ятнадцять стало, поїхала мама до Європи старій пані памперси міняти. Ох, не хотіла. Ох, відтягувала, усе вихід шукала: як прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на бусику рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило — у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч еврів до Теребовлі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…