Vivat Academia!

— Тьху, — сказала Ляна, відкидаючи ніготь у бік. У відповідь звідти почулося важке дихання, і з тіні найближчої будівлі виступила істота. Чорноока, у чоловічому діловому костюмі і з довгим розпатланим волоссям.

— Га-а-а, — сказала істота. Ніготь, що його викинула Ляна, лишив криваву пляму на сірому піджаку. Світло розташованого поруч ліхтаря дозволяло розгледіти все у подробицях.

Щоки істоти ввалилися, на них виступали чорні жили. Бліде обличчя видавалося за формою схожим на звірячу морду, волосся на голові починалося сантиметрів на десять вище лоба і росло буйно, густо. Цей чоловік не бажав маскувати свою нелюдську сутність, він не прикидався, як істота-Захід чи ті, інші. Їх видавали тільки чорні очі. У його ж випадку очі мало що важили.

Безгубий рот розкрився знову:

— У-у-у… Га-а-а.

Ляна відступила на крок — і потрапила у міцні обійми.

— Рге-е-е, — сказали у неї за спиною. Ляні здалося, наче її волосся стало дибки, а кров застигла в жилах. З тіней виступали нові істоти — їх тут було чимало, а скривавленої щоки дівчини торкнулося щось вологе і холодне.

Ляна закричала, зриваючи голос. У неї навіть снаги пручатися не стало — жах навпіл з відразою затопив все єство дівчини, прориваючись назовні. Це було наче у страшному сні.

Раптом істоти захвилювалися. Той, у костюмі, першим підняв погляд. Руки, що стискали Ляну, ослабли, і дівчина скористалася цим, щоб вирватися і відбігти у бік. Ноги корилися їй із певним спротивом, ніби затерплі, але падати було не можна. Не можна падати.

— Га-а-а? — чоловік у костюмі дивився вгору. У подобі голосу чулися виразно запитальні інтонації. Говорити більш зв’язно він, схоже, не міг. Занадто давно відбулася трансформація.

— Нге-е! — підтвердила істота за два кроки від Ляни. Дівчина кинула панічний погляд у той бік. Візерунки у свідомості Ляни наче сказилися, плуталися безладно, не бажали складатися у чітку систему. Була б тут Айрен Купер, вона не відступила б, встигла подумати Ляна.

А потім з неба впала смерть.

Вона була чорною, як і належить, і невимовно прекрасною — дощ із металевого пір’я, наче той, що, за переказами, пав на землю у дві тисячі дванадцятому. Чорний попіл чи чорний метал; їх об’єднала смерть, як сказав би словесник давніх часів — поет.

Зараз поетів не лишилося, самі словесники, тому Ляна замість говорити щось відбігла подалі. Безладні візерунки в її уяві припинили свій хаотичний рух і нарешті почали виплітатися як слід.

«Робити щось — значить вплітатися у світ», — подумала Ляна. Зап'ясток правої руки часто пульсував і, здається, опухнув, але дівчину це не займало. У неї на очах істоти Чорного Сектору падали, пронизані гострим пір’ям з чорного металу, прибиті до долівки. Вони не могли ворушитися, та все ж намагалися підвестися, вили, вигукуючи своє «ге-е-е» та «га-а-а», наче просили допомогти. Їм було боляче, і Ляна чомусь пригадала мумії у музеї Міста. Невідомо, чи справді ті мумії належали янголам. Поламані, ушкоджені, з вивернутими під різними кутами суглобами, вони все ж були зібрані воєдино, відреставровані, виставлені під склом як пам'ять про кращі часи, про загибель потужної цивілізації у далекому дві тисячі дванадцятому році. Давно розбиті, не потрібні нікому, наче прописні істини, вони наганяли тугу — анахронізми, за які вже й забути варто.