Vivat Academia!
- Автор: Базь Любов
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Vivat Academia!». Краткое содержание книги:
Єдині, хто може протистояти істотам після світової катастрофи, — це спудеї Академії у дивом вцілілому Місті.
Зіткнувшись з істотами під час навчальної практики, спудейка Ляна Біврьост робить перший крок до розгадки таємниці світу, в якому живе.
Звідки з’явилися істоти і як їх перемогти? Що ж насправді сталося у дві тисячі дванадцятому році? І яке дочинення до цього має сама Ляна?
З’ясувати це і залишитись живою — ще те завдання. Проте Ляна не має вибору…
Щастя? А може, пастка?
Почуваючись украй втомленою — а часу минуло не так вже і багато, — Ляна рушила вище. Спинившись десь на рівні п’ятого поверху і трохи віддихавшись, простягнула руку до дверей розташованої поруч квартири. Штовхнула.
Зачинено.
Сусідні двері були зачинені також. Може, і на добро. Ляні раптом схотілося оббігати весь будинок, всю його силу-силенну поверхів, перевіряючи, чи зачинено, а потім з чистою совістю забитися в якійсь куток неподалік від сходів і там відсидітися.
Не вийде.
Уривчасті, різкі рухи лівою рукою — Ляна справді втомилася креслити візерунки, ніж корився їй зі значно меншою охотою, ніж на початку, — і двері відчинилися. Відштовхування як воно є, пояснила Ляна уявній Талії. Увійшла до квартири.
Відчула скажений біль у правиці — і втратила свідомість.
До тями Ляна приходила повільно і без особливої охоти. Спати хотілося просто-таки скажено. А ще Ляна змерзла і відлежала собі все, що могла. Це ж треба — заснути у такій незручній позі. І де Пухнаста? Давно б прийшла до хазяйки, зігрівати…
Ця думка змусила Ляну підскочити. Дівчина заходилася підводитись із підлоги, на яку повалилася, коли відімкнулась. Чому вона втратила свідомість, Ляна згадала легко. Виною всьому — біль у правій руці.
«Я вже істота? — стривожилася Ляна. — Чи ще ні?»
Схоже, ні. Істота навряд чи замислилася б над цим питанням.
«Фух.
Але тоді чому рука заболіла саме тут? І чому я прокинулася?»
Ніби у відповідь на останнє запитання, в приміщенні пролунав неголосний плач, схожий на дитячий. Шкіра Ляни миттю вкрилася сиротами, дівчина звично потяглася до ножа і тут усвідомила: вона його загубила. Мабуть, впустила, коли падала.
Тим часом плач пролунав знову. Тихий, майже сором’язливий — так може плакати тільки всіма покинута дитина, що й не сподівається бути почутою. Горе, немислиме для тих, хто вважає себе дорослим. Таке горе може вбити, коли ніхто не простягне руку допомоги.
— Агов, — неголосно покликала Ляна. — Агов, є тут хтось?
Тихе схлипування. Пауза, доволі-таки довга. І знову схлипування. Зовсім поруч.
— Де ти? — запитала Ляна. Нічогісінько не було видно; дівчина стала навколішки, намагаючись відшукати ніж. — Ти мене чуєш?
Схлипування. Таке, що на серці одразу миші зашкребли — ніхто не повинен страждати. Саме так вчили спудеїв Академії: кожен робить свій вибір і потім за ним не жалкує. Хочеш — іди у науку, там ніхто не завадить тобі креслити візерунки, необхідні для підтримки бар’єру навколо Чорного Сектору, чи вирощувати нові сорти рослин у світі без сонця. Хочеш — вирушай у передмістя і розводь тварин для Міста, опікуйся полями, охороняючи їх від істот лісу. Хочеш — виборюй собі право на краще життя у районах беззаконня чи йди до музею, струшувати пил із мумій янголів і берегти спадок віджилих віків. Хочеш — наймайся у охорону до тих, хто подорожує за межі Міста, хоча туди хіба що найкрутіших професіоналів візьмуть.
А хочеш — рушай до підземних акведуків, полювати на потвор, які періодично вибираються з лісу чи Чорного Сектору. Кажуть, їх там повно, тільки назовні не виходять, навіть уночі. Випускники Академії періодично влаштовують зачистки в акведуках…
Ляна тільки охнула, врізавши долоню об щось гостре. Власна кров здалася липкою, гарячою і дуже незручною. З такою мокрою рукою у пилі та бруді ніж годі шукати.
За мить Ляна зрозуміла, що порізалася власним ножем, і радо його схопила. З ножем і про світло турбуватися не треба було. Простий візерунок, якому Ляна навчилася самотужки, під час літніх канікул, допоміг — лезо ножа засвітилося блідо-блакитним, і в цьому світлі Ляна побачила кімнату, у якій опинилася. Крім стін із обідраними шпалерами та великого забитого дошками вікна, у кімнаті не було нічого. Брудна підлога з дивного сірого каменю, що на ній Ляна лежала, також не залишала простору для фантазії.
На відстані кількох метрів від того місця, де Ляна зараз стояла, були двері. Зачинені. Хоча Ляна точно пам’ятала — вона їх не зачиняла. І так далеко від них лежати не могла. Тим паче що і двері були інші. Схоже, Ляна опинилася в одній із кімнат квартири, куди так необачно увійшла. Дівчина звідкись точно знала — її ніхто не торкався, не пересував з місця на місце. Скидалося на те, наче саме приміщення змінилося, варто було Ляні переступити поріг.
«У Чорному Секторі нема часу», — пригадалися слова Ели. А якщо час — плинний, чом б не бути плинним і місцю?
«Це неможливо, — подумала Ляна. — В лісі все змінюється — це так. Але Чорний Сектор…»
Тим часом схлипування почулося знову. Дещо розгублений погляд дівчини повернувся до дверей. У наступну мить Ляна здригнулася.