Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Не заливай ти тут. Страшна, не страшна, а перед кулею всі рівні. А тепер замовчи і чекай.
Він ще кілька разів починав балакати, але я наказував мовчати. Видно, що нервував босяк, у балаканині хотів сховатися від страхів своїх. Тільки нехай терпить. Бо ж Гриша цей хитрий міг бути, підійти непомітно, щоб перевірити. А тут цей розпатякує. Ні, краще тихіше.
Чекали, коли почувся гуркіт двигуна. Онде і світло фар побачили, їхала якась машина. Я перевірив рушницю й револьвер, видихнув. Якось хвилювався. Не те щоб я злякався всіх цих побрехеньок про Гришу, просто відвик від ризику. Розм’як удома, серед жінок. Та нічого вже не вдієш. Треба зібратися і діяти. Узяв я босяка на приціл, щоб не думав дурити мене. Але він і не збирався, почекав, поки машина наблизиться, а потім вийшов назустріч, дав знак ліхтарем. Та замість того, щоб загальмувати, авто тільки додало газу і промчалося повз отетерілого босяка у бік хутора І тут зрозумів я, що обдурили мене, як православного. Що це ж такий план і був у Гриші, щоб мене виманити з хутора, а потім зненацька наскочити, Моніку схопити і тоді вже з мене мички микати. Обдурили Івана Карповича, зробили з мене блазня циркового!
— Ну гад, уб’ю! — кинувся я до босяка, аж він заволав з переляку.
— Це не він! Не він! Машина інша! Не він!
Я йому так зацідив, що аж покотився, змій, потім приставив рушницю.
— Кажи, що замислили!
— Я правду казав, але це не він, не Гриша! В нього машина інша, чорна і менша, а це бачите он яка розкішна, біла поїхала!
— Хто ж то тоді був?
— До вас, мабуть, хтось! Іване Карповичу, то не він! Богом клянуся! Хіба б я життям своїм ризикував, щоб вас дурити? Та ніколи! Іване Карповичу, повірте мені! — аж заверещав він, бо відчув, що збираюся я його вбити і бігти до хутора. — Не треба! Іване Карповичу! Не треба! Він ще приїде, то не він! Тому й не зупинився! Не Гриша!
Вбив би негідника, але знову почув гуркіт двигуна.
— Оце він! Він! — шепотів босяк, аж тремтіти почав, бо відчув смерть зовсім поруч.
— Іди і виконуй, що я сказав.
Не знав я, що й думати. Хто це міг на ніч поїхати до мене? Що за люди? Всі ж знають, що я хворий, нікого не приймаю, а тут то з Одеси гості, то босяки ці, то ось ще невідомо хто.
— Він! Він! Ледь їде колимага, дивом з Чернігова на ній доїхали! — шепоче босяк. Знову на дорогу вийшов, подав знак уже заздалегідь. Машина гальмувати почала, зупинилася. Вискочив з неї хтось, дебелий такий дядько і ще якийсь дріб’язок.
— А тепер стали на місці і руки догори! кажу їм з кущів. Зупинилися, дивляться на тінь велику, мабуть, то і є Гриша. — Руки!
— Ти хто такий? — питає цей Гриша. Голос в нього спокійний, наче і не злякався. Але руки підняв.
— Хто треба. Тепер обличчям до машини стали. Руки на дах поклали. Хто сіпнеться, отримає кулю.
Стали до машини, руки поклали. Я з кущів вийшов.
— Невже Іван Карпович, особисто? — питає Гриша, що стоїть до мене спиною і світить поголеною потилицею на місяці.
— Він, — та як гепну прикладом по тій потилиці. Добре знаю, що коли з тічкою маєш справу, то треба ватажка валити, а з іншими вже легше. Приклався добряче, який бугай не був, а впав. В інших я ножі зібрав і наказав Гришу завантажити у машину.
— А тепер тікайте. Даю вам хвилину. Потім собак спущу. Чули про моїх песиків?
— Чули, чули! Хоч дві хвилини дайте, Іване Карповичу!
— Півтори. Пішли!
Ох вони як чкурнули по дорозі! Наче їм вогонь п’яти лизав. Той босяк, що я його першим спіймав, теж побіг. Я сів в авто і від’їхав у ярок неподалік. Там Гришу витяг, зв’язав міцно, набрав у калюжі води, вилив на голову, привів до тями. Він очі розплющив, а йому в очі дуло рушниці дивиться.
— Ти хто такий? — питаю.
— Та як спіймали мене, то, мабуть, знаєте, хто я, — хрипить бандит. — Навіщо так бити було? Голова аж тріщить!
— А навіщо було до мене лізти? Зовсім берега пустився, Гришо?
— Та я ж думав, що ви так, вигадка. Для лотків читанка, що ось і такий ви, і сякий, справжній герой, а насправді сидить дурник на хуторі, меди п’є та вигадує пригоди. Подумати не міг, що от ви такий боєць, навіть мене, Гришу Котовського, спіймати змогли.
— То думав пограбувати мене, Гришо? Невже багатшого не знайшов?
— Не так мені гроші були потрібні, як слава Бо ж про Івана Карповича Підіпригору всі знають. А як пограбую я його, тобто вас, то й мене по всій імперії знатимуть! Вмить прославлюся.
— Навіщо розбійнику слава?
— Бо дуже допомагає. Я от коли у Бессарабії маєтки панські грабував, так завжди слідкував, щоб пізнали мене. На тисячу візьму, сотню в найближчому селі роздам, і люблять мене люди. Про поліцію попереджають, коли треба, сховають, на панів своїх вказують, кого узяти і як. Знаєте, як мене там звали?
— Як?
— Робінгудом!
— Це ще хто?
— О, відомий літературний персонаж. Не такий, як ви, звісно, але підлітки зачитуються. Так от як став я Робінгудом, то працювати значно легше мені стало. Довго мене поліція схопити не могла, бо мені кожен двір рідний. Тільки з власної дурості погорів, стрибнув у гречку куди не треба. То схопили мене, судили, на каторгу відправили. Кілька років минуло, вже забули мене всі, кажу «Я — Котовський!», а не мене дивляться як барани на нові ворота. Важко працювати, помастити треба славою, щоб знали люди мене і грошики віддавали легко. І ось якби пограбував вас я, то дуже б добре про себе нагадав. Вже не питали б мене, хто такий Гриша Котовський, а руки б цілували. Селяни б цілували, а пани б гроші віддавали, бо якщо вже я самого Івана Карповича Підіпригору пограбував, то немає від мене порятунку! Хороший хід, правда ж? — посміхається він.
— Тварюко, чому ти радієш, я ж тебе зараз уб’ю!
— За що? Іване Карповичу, за що?
— За те, що поліз до мене, за те, що...
— Іване Карповичу, дозвольте прояснити ситуацію!
— Нічого тут проясняти!
— Дайте хвилину! Одну хвилину! На суді ж дають останнє слово! Благаю!
— Не хочу тебе слухати!
— Я просто хочу, щоб ви правильно зрозуміли мої мотиви. Ось дивіться, ви ж обшукали мою банду?
— Обшукав.
— Револьверів у них не було, як думаєте, чому?
— Ти мені тут загадки загадувати будеш?
— Тому, що не довіряв я їм, а справа важлива. Дивіться, мені ж треба було пограбувати вас, тільки пограбувати і все. Борони Боже не чіпати. Не те щоб не вбити, а навіть не поранити, ані вас, ані ваших домашніх!
— І чому це ти такий добрий?
— Тому, що це мені невигідно! Ось дивіться, коли б пограбував я вас, то одразу став тим самим розбійником, що здолав найкращого сищика імперії. Хтось мене любить, хтось боїться, але всі поважають. Це добре. А тепер дивіться, аби вийшло так, що вбив би я вас, чи поранив вас або когось із ваших близьких! Хто я тоді? Покидьок, негідник, мерзотник, якого вся імперія ненавидить, і кожен мене поліції здасть, навіть не за нагороду, а з огиди до мене, бусурмана, який насмілився підняти руку на улюбленця народного, Івана Карповича! Так чи не так? Так! Тому я й не дав босякам своїм револьверів, щоб не наробили біди. Треба було тихенько наскочити, гроші взяти, сфотографувати вас і поїхати геть, залишити вас і всіх ваших домочадців живими та здоровими!
— Сфотографувати? — дивуюся я.
— Аякже. Це щоб доказ був, що справді пограбував. Я б у газети надіслав, мені ж розголос потрібен був! Гриша Котовський, переможець Івана Карповича Підіпригори! Ось такий план був! Якщо не вірите, то подивіться в авто, там фотоапарат лежить, я його в Ромнах вкрав.
— Не сіпайся, — покинув я бандита, зазирнув у машину. Справді лежить фотоапарат. Повернувся я до цього Гриші.
— А все одно я тебе пристрелю.
— Для чого?
— А як інакше? Відпущу я тебе, ти знову прийдеш, навіщо воно мені?
— Не прийду. Я ж не дурень, сам пересвідчився, що ви за людина, Іване Карповичу, і що гратися з вами не треба! Я до Бессарабії поїду, там мені добре.