Любов дика та прекрасна

їхня подорож тривала по Пікардії, до Іль-де-Франс і далі до Парижа. Кат була зачарована містом, її вразило те, наскільки воно відрізняється від Лондона, Единбурга чи Абердина. Раніше їй здавалося, що всі великі міста дуже схожі між собою. Париж не був подібним до жодного з місць, які їй досі доводилося бачити. Тепер вона зрозуміла, чому теперішній король, бажаючи покласти край релігійним війнам у Франції, відмовився від протестантизму заради католицтва, зазначивши, що «Париж вартий меси».

Кат мала зупинитися у свого дядька Девіда, чий будинок стояв за тридцять миль на південний схід від Парижа, поблизу королівської резиденції Фонтенбло. Коли вони були вже на околиці міста, Найл пояснив кучерам, якою дорогою їм слід їхати, а сам подався вперед попередити Девіда Леслі де Пейрака, що його небога от-от має з’явитися.

Надвечір карета з охороною дісталися до двору Петі Шато. Не встигли конюхи Кат спішитися, як двійко вбраних у Ліберії лакеїв уже стояли біля дверцят карети. Вони відчинили їх, опустили сходинки й допомогли графині вийти. Елегантний джентльмен виступив уперед. Якби він не був такий схожий на її маму, Кат не впізнала б у ньому свого дядька. Усміхаючись, він поцілував її в обидві щоки.

— Ласкаво просимо до Франції, Катріоно! — Месьє де Пейрак вивів уперед високу темнооку жінку. — Твоя тітка Адель.

Кат присіла в реверансі.

— Раді вітати в Петі Шато, — усміхнулась Адель де Пейрак. — Шкода, що ви приїхали ненадовго.

— Дурниці, ma femme![12] Катріона пробуде тут стільки, скільки схоче!

— Я справді ненадовго, дядьку. Бо прямую до Неаполя й маю дістатися туди без затримок. Я пробуду тут стільки часу, скільки мені знадобиться, щоб замовити в Парижі нове вбрання та відпочити.

— Вам не доведеться повертатися до міста, — сказала Адель. — Я маю чудову кравчиню, яка приїде до замку. Ми покличемо її завтра вранці. — І, міцно схопивши руку Кат, вона повела її вгору головними сходами до вишукано вбраних кімнат.

Коли двері за ними зачинилися, Кат висмикнула руку з тітчиних пальців і, обернувшись круг себе, мовила:

— Чудово, tante,[13] поговорімо!

Адель де Пейрак усміхнулася.

— Добре. А ти тямуща. Швидко поясни мені, навіщо приперлася до Франції. Сподіваюся, ти не думаєш, що можеш оселитися в нас тепер, коли твій син одружився.

Кат не могла повірити в те, що почула. Ця жінка, либонь, не сповна розуму!

— Боронь Боже, мадам! З якого дива мені хотіти селитись у вас?

— Не сердьтеся, люба моя, — відповіла Адель. — Усі ми розуміємо, що в овдовілої графині значно менше можливостей жити красиво, залишаючись тільки матір’ю свого сина, ніж коли вона була дружиною свого чоловіка. А може, ти не знайшла спільної мови з невісткою, то тобі й довелося забиратися звідти? Я зовсім не думаю, що бідною бути легко.