Людолови Том 1

Балика ніяково сів на лаву, бо зрозумів, що бовкнув зайве, а Іов Борецький підніс руку і, коли все вщухло, спитав:

— Як же воно буде, панове? Є у нас що додати чи ні?

— Нема нічого. Хай буде так, як написано.

— А коли щось знайдеться, — скличемо сходку й допишемо.

— Це ж не домовина, яку забивають навіки.

— Самі писали, — самі й виправимо.

На тому й покінчили. Тоді всі підвелися, і Ісайя Копинський прочитав братську присягу [199]. Братчики урочисто й повільно повторювали її, підносячи два пальці вгору.

— І обіцяюсь богові в тройці єдиному перебувати в цьому братстві всією душею моєю і чистим умислом моїм до останнього часу, не відступаючи, ані опираючись усім наказам його, супротивникам же його опираючись. А якщо б відступив або похулив його — да прийде на мя і навесь дім мій гнів божий, і відлучення, і заборона, і прокльони аж до повного мого каяття. Аще лі ж я без каяття сконаю, — да буду і по смерті не розрішений, яко злочинець і відступник закону божого.

Після присяги всі потяглися до Борецького. Кожен брав перо і вписувався до братського упису, додаючи по кілька рядків добрих побажань або порад на майбутнє. І кожен клав, скільки хто міг, до братської скриньки.

Ісайя Копинський, Касіян Сакович… Єзекіїль Курцевич… Іов Борецький… Один по одному підходили братчики, і не було їм краю. Тоді підійшов Сагайдачний, перечитав попередні записи і, вмокнувши в каламар свіже гусяче перо, упевнено вивів:

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман, з усім славним військом Запорозьким.

За Сагайдачним підвелася Галшка Гулевичівна, єдина жінка, присутня на сходці, сотник Балика і брат його бурмистер, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, друкар і автор першого українського словника, Мелетій Смотрицький, автор першої російської граматики, та ще багато інших…

Три аркуші було списано, а уписові не було кінця. Галшка Гулевичівна поспішала додому і пішла відвідати Михайлика.

Учні сідали обідати, коли ввійшла вона до їдальні. Черговий дидаскол, молодий короткозорий чернець, із низьким поклоном наблизився до пані-фундаторки.

— Я бажала б побачити свого сина, — сказала Галшка, шукаючи Михайлика очима.

— Як то?! — розгубився дидаскол. — Він казав, ніби отець ректор дозволив йому бути на відкритті братства. Він там, у братському будинку.

— Ні, отче, його там немає. Він би підійшов до мене, — стурбувалася Галшка.

Дидаскол зиркнув на учнів: Михайликове місце було порожнє. Дивно. Дуже дивно. Проте Михайлик такий вередливий і завжди, вигадує щось неможливе.

— Дозвольте, пані маршалкова, піти з вами. Я його викличу.

Мовчки рушили вони до братського дому. Галшка залишилася на ганку, а дидаскол промкнувся до зали і довго шукав Михайлика очима. Але хлопчика ніде не було.

— Сховався, пані маршалкова, — ніяково всміхнувся він на запитливий Галщин погляд. — А може, й розминулися ми з ним.

Вони повернулися до їдальні, але ніхто не бачив, Михайлика. Галшка розхвилювалася. Важке передчуття стискало їй серце. З Михайликом, певно, щось сталося.