Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Михайлик увесь дрижав. Очі гарячково палали.
«Що робити? — вагався патер. — Доведеться мати справу з судом за викрадання хлопчика, бо ніхто не повірить, що він утік з власної охоти, а Михайликові сльози й викази не матимуть сили, бо він неповнолітній. Коли б ще суддя був католик… Але Аксак… З одного боку, він удає з себе зацного пана… Він — магнат, прагне до влади, але ж схизматик, до того ж, родич Галщин. Проте яка насолода саме сьогодні, в день відкриття братства, зіпсувати настрій цій дурній святенниці і її старезному чоловікові, що остаточно здитинився.
Саме сьогодні…».
Алоїзій ще вагався, але спокуса була надто велика. В цю мить закапали з вежі металеві краплини святкового дзвону, і це урвало його вагання.
— Я не відмовляюся, сину мій, але великі іспити судяться тобі, - урочисто заговорив Алоїзій, — мабуть, гірші від перебутих. Чи готовий ти на всі знущання й муки в ім'я справжньої віри?
— Готовий, падре! Я знатиму, що ви зі мною і що нема в них влади наді мною, — твердо відповів Михайлик, виструнчившись, як військовий. — Я надто ненавиджу їх.
— Тоді ходімо.
І, накинувши на хлопчика теплу шубу, повів його до костьолу.
А в братському домі почався бучний веселий канун. Після зборів спритні келійники винесли з зали зайві лави, розташували й накрили столи. Рікою лились і брага, і горілка, і мед. І хоч братчики сиділи пристойно й тихо, додержуючи правил нового статуту, очі їх палали завзяттям, і розмови точилися палко й несилувано. І навіть Сагайдачний, завжди стриманий і холодний, пожвавішав і почав розповідати про турецькі походи, про казково прекрасний Сіноп, про незчислеяні скарби Єдикуле [201] під Стамбулом, про морські бої й бурі та пожежі розкішних турецьких галер.
Гучнішали палкі розмови. Запорожці одверто похвалялися знищити впень усі католицькі кодла, довести панству, що не можна безкарно чіпати козацтво. Ремісники запевняли, що переможуть магістрат, а попи задоволено перехиляли келихи в горло, знаючи, що тепер ніякий Рутський ім не загрожує, і в думках підраховуючи бариш від прочан.
І ніхто не знав, що за кількасот кроків, у костьолі бернардинів править отець Алоїзій урочисту месу, і син фундаторки Галшки Гулевичівни в пориві релігійного екстазу повторює за ним латинський символ віри і, здригаючись від містичного захоплення, приймає з його рук облатку сакраменту…
Довго й марно шукали Михайлика. Хлопчик наче розвіявся димом, але в Києві його вже не було. Князівна Анна-Аллоїза Острозька, палка прихильниця католицтва, перевдягла його в жіночу сукню і вивезла з собою до Острога, а звідти випровадила до Львова.
Так здійснилася найдорожча Михайликова мрія: він опинився в єзуїтському колегіумі і разом із вихованими хлопчиками грав на сцені чудові трагедії з життя мучеників, героїв і святих.
І тільки напровесні отець Алоїзій наказав йому написати матері про те, що він живий і здоровий і що просить батьків пробачити заподіяне їм горе.
Удар був влучний і жорстокий. Галшка то ридала, то кидалася по кімнаті, як божевільна. Вона не могла примиритися з думкою, що син її католик.
— Будь ти проклятий, проклятий! — твердила вона з мукою. — Краще б ти вмер.
Але в ту ж мить прокидався сліпий материнський інстинкт, що все прощає і розуміє навіть найбільший злочин. І безмежний біль стискав її серце, і, забувши все пережите, навіть Михайликів вчинок, вона шукала йому виправдання.
Але ж він ні в чому не винний! Винний тільки той клятий єзуїт. Ех, коли б дидасколи були хоч трохи розумніші!.. Нечулі, обмежені тупаки. Сліпі кроти. Не вміють вони підійти до дитини! Та й вона сама… Нащо, нащо казала вона Борецькому не вирізняти його? Прогавила вона, не зрозуміла, що в Михайлика тендітна, жіноча вдача. Лагідністю з неї можна вити мотузки, а силою не виб'єш нічого. Чому, чому тримала вона його в зачині, ставила в куток, Не дозволяла пустувати!.. Адже ж дитина, як теля, мусить і пострибати, і покричати, і побитися з іншими… А тепер через її короткозорість він загинув для неї навіки.
І сльози болю й розпачу струмками лилися з очей.
Тужив і Сагайдачний за Настею. Наближалася весна. Поверталися з Туреччини кобзарі, але ніхто з них не відшукав ані Насті, ані Горпини з Коржем. І часто пригадував Сагайдачний слова старого Повчанського: «Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки й дивися, щоб на ясир не забрали та не продали, як коняку».
201
Єдикуле — семивежний замок в околицях Царгорода (тепер в самому місті), де переховувалися султанські скарби і була в'язниця на дві тисячі в'язнів.