Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Кажи просто, — сказав він, не пізнаючи свого голосу. — Вона хвора, чи то з старими щось скоїлося?
— Ні, батьку, — ледве вимовив джура, — тільки хутора нема. Зник, ніби вітром здмухнуло.
— Та що ти верзеш! — спалахнув гетьман, і його вузько посаджені очі метнули блискавки. — Сп'янів, чи що?
— Ні, батьку, навіть і не нюхав. Тільки хутора нема і край.
Сагайдачний у нестямі схватив його за груди і сіпнув, як кошеня.
— Та що ти плутаєш, ледащо?
— Та правду ж кажу, батьку. Нема хутора. Виїхав я, той, — із Звенигородки і їхав, як ми з тобою влітку, просто до хутора сотника Левченка, а звідти ярами до Бугу, потім — уздовж Бугу, а далі степом, не гублячи з очей лісів. Минув і дуб, побитий громом, і три тополі, де перехрещуються чумацькі дороги, а звідти — на схід сонця. І озеро є, де панна Настя їздила човником, і байрачок, а хутора немає. Крутився я там, крутився, і «Отче наш» читав, і «Богородицю»… Думав, нечистий плутає, але нічого не помогло. Сплигнув з коня, ходив, шукав. Тільки комини стирчать з-під снігу. Кинувся я до Білої Криниці, розпитую. Ніхто нічого не знає, тільки одна стара баба казала, нібито бачила заграву. Та хто ж її знає: мо, бреше, а мо, й привидилося від старості.
Джура замовк, важко сопучи. А Сагайдачний засипав його питаннями, де caмe була заграва, коли, чи не бачили люди Повчанських в околицях? На всі його запитання джура не міг відповісти і твердив тільки одне:
— Та де ж мені було довідатися! І коли! Я й коневі не дав перепочити — просто кинувся до тебе.
Не добившись відповіді, Сагайдачний того ж дня виїхав з Києва, взявши з собою десятеро певних козаків та джуру, що відчував себе безневинно обвинуваченим.
— Їй-бо, батьку, ніде не спинявся, а горілки і в вічі не бачив. Не інакше, як нечиста сила, — мурмотів він, ледве встигаючи за гетьманом.
А Сагайдачний мовчки підострожував коня. Другого дня були вони в Білій Церкві, переночували, дали коням відпочити і на ранок рушили далі. Діставшись Бугу, Сагайдачний наказав джурі їхати попереду, вказуючи путь, але хлопець не розгубився і взяв вірний напрям. Ось і дуб, побитий громовицею, ось три тополі на роздоріжжі і глибокий яр із криницею. Вершники звернули на схід і незабаром опинилися над знайомим озерцем, де часто рибалчили Повчанські. Ось і байрачок з дубами в рудому, побитому морозом листі. Повільно спустилися вони положистим схилом туди, де мав бути хутір.
— Тут я й крутився, як навіжений, — зітхнув джура. Мало не збожеволів. Думав — тут мені й край.
Говорячи, він про всяк випадок намацав за пазухою хрест. Проте з козаками він не боявся, але тримався осторонь Сагайдачного. Він знав, що стриманий і зовні холодний гетьман міг шалено запалитися гнівом, і тоді лихо тому, хто потрапить йому під гарячу руку.
— Ну, панове, злізайте з коней, — здається, тут була садиба, — урвав Сагайдачний мовчання. Козаки спішилися і мовчки пішли за ним, захопивши лопати. Сніг був неглибокий. Копнувши разів із двадцять, вони потрапили на згарище, але, крім попелу й головешок нічого не знайшли. Сагайдачний зрозумів, що тут була клуня, і пішов далі, але довго шукати не довелося, бо з-під снігу стирчала цегляна піч, і, розкопавши сніг навколо неї, козаки знайшли рештки посуду, обгорілі кістки й черепи на глиняній підлозі.
Чиї це були черепи? Один був великий з щербатими зубами і, вдивившись у нього, Сагайдачний зрозумів, що це череп старого Повчанського. Але чий був другий, менший, жіночий? Настин чи то старої матері? Він надто обгорів, щоб по зубах розібрати що-небудь. Сагайдачний мовчав, вдивлявся в череп, і бачили козаки, як тремтіли у нього руки, коли він обережно поклав його на землю. Ніхто не наважився порушити мовчання. Тільки джура непомітно хрестився, ховаючись за їх спини.
— Копайте далі, панове, — глухо наказав гетьман, не підводячи голови. — Може, як-небудь довідаємось, що тут було.
Козаки розсипалися згарищем, розгортаючи сніг. Сагайдачний теж узяв лопату й методично розчищав хату, придивляючись до кожної дрібниці. І шукання винагородило козаків. На місці колишнього хліва знайшли вони силу свинячих кісток, а на дворі розбиті скрині, кілька подертих гатарських халатів і новий турецький кинджал, що ледве взявся іржею.
Татари.
Але як потрапили вона сюди, непомічені козацькою сторожею, в який бік подались і де злучились з своїми? В цьому пустому, напівдикому степу важко було дістати відповідь.
А Сагайдачний усе шукав і шукав. Він не міг відірватися від цих руїн і до присмерків перегортав кожну грудку снігу, але, крім підвіска вiд Настиного намиста, ніхто нічого не знайшов. І мимоволі здригнувся гетьман, беручи його з козацьких рук. Підвісок лежав на дворі біля розбитих скринь. Отже, це значило, що Настю витягли з підпаленої хати, і обгорілий череп був не її. Промінь надії блиснув Сагайдачному, і, коли стало зовсім темно, він наказав рушати.